Яке тут відокремлення та чому? Ягід навкого, особливо дикої малини, була сила-силенна.

1. У недобру для серця пору я сказала комусь Люблю. 2. Я так давно
тягнуся до краси та лиш тепер посміла попросити Навчи мене ботаніко роси з
пелюсток мрій на землю не трусити. 3. Роби добро мені казала мати і чисту
совість не віддай за шмати. 4. Мене ізмалку люблять всі дерева і розуміє
бузиновий Пан чому верба від крапель кришталева мені сказала Здрастуй! крізь
туман . 5. Важка у вас мова сказав іноземець-сусід я брався за неї але не осилив
як слід. 6. Ми діждемось що прийдуть і напишуть Тут був народ і звався
Україною. 7. Запитаймо у себе Відколи з якої пори почали українці себе у собі
зневажати. 8. Чи є що золота дорожче на землі? у мудреця спитали якось
люди. 9. Дні коротшають так само непомітно як людське життя думала
мати . 10. Тепер вже я кладу тобі на плечі руки і говорю Пробач моя вина.
11. Прийшла любов до мене й тихо прошептала Все тлінне в світі все це суєта.
12. Тим-то бабуся-покійничка було каже Не стає не стає моя дитино таких
дівчат і козаків на Вкраїні як за мого дівування було. 13. Хіба щось погане
приснилося? питають мати і знову заходжуються дмухати в жарину. 14. Ось
я йду! обізвалась зима. 15. Ох голубе Лисиця застогнала Бодай би вже й не
жить як отаке терпіть . 16. Ні не клич мене весно казала я їй не чаруй і не ваб
надаремно 17. Коли шептав тобі Кохаю я був як травень молодий. 18. Час
минає! звикли ви казати. 19. Невже це він співав? здивувалася дівчина. 20. Де ви
були? запитала з тривогою. Я вже зачекалася. 21. І прошепчу тобі Кохаю… за
тебе Богу помолюсь.

під яскравими промінчиками лагідного сонечка. Вже не почуєш веселих пісень дзвінкоголосих пташок. З дерев повільно опадає останнє листя, наче пофарбоване чарівним пензлем у жовтогарячий колір. Воно замріяно кружляє у повільному таночку, поки тихо долетить до землі. Приємно йти доріжкою, коли під ногами лагідно шарудить різнобарвний килим осені. А вітерець, пустотливо граючись, розносить по всьому лісу приємні пахощі достиглих ягід. Поважно хитають маленькі ялинки та високі сосни своїми вічнозеленими верхівками, ніби мирно розмовляючи між собою. Тільки свіжий подих вітру інколи порушує цю розмову. Аж ось у густих вітках блискавично промайнула і миттєво сховалась руденька білочка — весела сусідка всіх дерев і невпинна трудівниця.

Було видно яри й вузькі долини з садками, з білими хатами. На горах, на золотих банях та хрестах лиснів тихий відблиск. Тихо на горах, мертво в балках та долинах. Цвітуть соняшники. Озвучені бджолами, вони чомусь схожі для мене на круглі кобзи, які земля підняла зі свого лона на високих живих стеблах. І під кожним кущем можеш натрапити на це кругле, соковите сонечко, зриваєш, розламуєш- і лежать на долині дві іскристі грудочки, натикані насінням.

Діти принесли з лісу їжака, довго гралися ним. їжак не хотів розгорнутись, настовбурчив голки, то вони кидали ним об землю, пробували лоскотати патичками — й хоч би тобі що! Навіть цьку вали собакою, який, пирхаючи, обнюхував те жалке тіло, про бував перевернути лапами, але скоро поранився і, підібгавши хвоста, відбіг убік. Зрештою, подумали, що замучили їжака, а тому покинули його в купі листя, а самі порозбігались по домів ках, бо вже вечоріло.

Я його побачив, коли зійшов з поїзда і прямував стежкою, що вела поміж старим парком і великим садом. Хтось десь палив багаття; й хоч полум'я не було видно, проте рідесенький дим синьою пеленою стелився над самою землею. Повітря пахло анто нівками і чимось таким особливим, що нагадувало дитинство й те, як ми колись згрібали листя й палили на городі, де вже викопали картоплю... їжак, видно, ще не очумався, бо лежав там, де його й покинули, згорнувшись тугим клубком.

Я зупинився, очікуючи, коли він спробує побігти. Проте їжак наче вмер. Нагнувся над ним, торкнувся голок — тверді, вони мало не впивалися в долоню. Тоді я втягнув праву руку в рукав, таким чином замотавши її, і, нагнувшись ще нижче, попхнув їжака собі на полу плаща й поніс із собою.

їжак не розпростувався і, важкий, колов мені своїми шпиль ками долоню, а то й бік, коли я міцніше притискав його до себе. Від того, що зустрівся з їжаком, а тепер ніс його в загорнутій полі плаща, стало мені добре, і я чомусь навіть усміхався.

В кімнаті я запалив світло і вже тоді поклав їжака в кутку біля груби. Він там упав, як неживий, і тільки, либонь, ще тугіше згорнувся, ще гостріше повиставляв шпильки. Ну, що ж, це твоє діло, як тобі триматись, як поводитись, думав я, можеш побоюва тись, остерігатись. Можливо, й зрозумієш, що я проти тебе не маю нічого лихого, але ж ти дике лісове звіря, ти завжди боїшся й осте рігаєшся,— і, може, завдяки цьому й живеш іще... Ну, добре, ось тобі яблуко, ось тобі друге. А що ж іще тобі до вподоби?

Вийшов надвір, назбирав грушок-гниличок під грушею, і всі висипав перед їжаком, котрий, либонь, і не ворухнувся за цей час... А-а, тобі, мабуть, хочеться молока, я чув, ти його любиш. Проте молока в квартирі не було, довелося йти до сусідів. Сусіди налили мені у фіолетову пластмасову чашечку — ах, так, вони розуміють, це для їжака, і, мабуть, для того, яким сьогодні бавились діти.

Кімнату залило світло, їжак непорушно лежав у кутку. Він, звичайно, чув, що я і вдруге виходив з кімнати, але щось тут лякало його, насторожувало. Налив молоко в тарілочку, поставив коло яблук та грушок. Цікаво, що ж його непокоїть? Чи не елек тричне світло? Мабуть, воно, бо їжак у лісі звик до місячного, а це для нього — вороже...