Мати співає....

ІВАН ПІДКОВА

Було колись — в Україні

Ревіли гармати;

Було колись — запорожці

Вміли пановати.

Пановали, добували

І славу, і волю;

Минулося — осталися

Могили на полі.

Високії ті могили,

Де лягло спочити

Козацькеє біле тіло,

В китайку повите.

Високії ті могили

Чорніють, як гори,

Та про волю нишком в полі

З вітрами говорять.

Свідок слави дідівщини

З вітром розмовляє,

А внук косу несе в росу,

За ними співає.

Було колись — в Україні

Лихо танцьовало,

Журба в шинку мед-горілку

Поставцем кружала.

Було колись добре жити

На тій Україні...

А згадаймо! Може, серце

Хоч трохи спочине.

Чорна хмара з-за Лиману

Небо, сонце криє.

Синє море звірюкою

То стогне, то виє.

Дніпра гирло затопило.

«Ануте, хлоп’ята,

На байдаки! Море грає —

Ходім погуляти!»

Висипали запорожці —

Лиман човни вкрили.

«Грай же, море!» — заспівали,

Запінились хвилі.

Кругом хвилі, як ті гори:

Ні землі, ні неба.

Серце мліє, а козакам

Того тілько й треба.

Пливуть собі та співають;

Рибалка літає...

А попереду отаман

Веде, куди знає.

Похожає вздовж байдака,

Гасне люлька в роті;

Поглядає сюди-туди —

Де-то буть роботі?

Закрутивши чорні уси,

За ухо чуприну,

Підняв шапку — човни стали.

«Нехай ворог гине!

Не в Синопу, отамани,

Панове молодці,

А у Царград, до султана,

Поїдемо в гості!»

«Добре, батьку отамане!» —

Кругом заревіло.

«Спасибі вам!»

Надів шапку.

Знову закипіло

Синє море; вздовж байдака

Знову похожає

Пан отаман та на хвилю

Мовчки поглядає.

- знову пісню співає сосна золота. 3. язик - мій ворог : він раніше розуму говорить.

ПОРЯДОК РАЗБОРУ

1. Указати що речення безсполучникове.

2. Схарактеризувати речення за метою висловлювання та емоційним забарвленням.

3.Визначити кількість частин що входять до складу речення.

4. Указати смислові відношення між частинами.

5. Указати розділові знаки між частинами.

6. Накреслити схему.

7. Розібрати кожну частину як просте речення.

Річка Черемош
Шумить, нуртує й піниться Черемош, як оскаженілий, як на
віжений, розпорошує свої дрібні бризки, б’ючись об каміння,
нестримним плином перекочує через холодні брили. Несамо
вито він виривається потужною течією з тісних скелястих лещат
і повільно заповнює низовини, обрамлені ошатною габою густої
калини.
Про що шепочуть його шумні хвилі, які таємниці ховає в со
бі невпинна мелодія невидимих струн його зачарованої арфи?
Яку пісню награє вона, де її початок, де її кінець? Хіба що
серцем тільки можна спізнати її бездонну глибоку печаль і ко
ломийкове грайливе роздолля. Такою є вдача гуцула, що вві
брав у свою мову та свою пісню голос рідної річки, її дивовиж
ні барви й вигадливі несподіванки. Не спинити її бунтівливого
виру ні в негоду, ні в ясну днину. Не спинити ніякою силою
бурхливого потоку, що так стрімко плине рідною землею. Жар
тує й тоскно зітхає він, оспіваний у піснях і легендами опови
тий Черемош.
Співає одвічну пісню невпинний Черемош, а її гучний відго
мін западає в душу, наповнюючи почуттями, яких нізащо не
змити хвилями часу. І чути цю пісню далекодалеко.