Українці звідки ми і наша мова?діалог

разбить на термині. дїалектизми историзми и архаизми

1. У недобру для серця пору я сказала комусь Люблю. 2. Я так давно
тягнуся до краси та лиш тепер посміла попросити Навчи мене ботаніко роси з
пелюсток мрій на землю не трусити. 3. Роби добро мені казала мати і чисту
совість не віддай за шмати. 4. Мене ізмалку люблять всі дерева і розуміє
бузиновий Пан чому верба від крапель кришталева мені сказала Здрастуй! крізь
туман . 5. Важка у вас мова сказав іноземець-сусід я брався за неї але не осилив
як слід. 6. Ми діждемось що прийдуть і напишуть Тут був народ і звався
Україною. 7. Запитаймо у себе Відколи з якої пори почали українці себе у собі
зневажати. 8. Чи є що золота дорожче на землі? у мудреця спитали якось
люди. 9. Дні коротшають так само непомітно як людське життя думала
мати . 10. Тепер вже я кладу тобі на плечі руки і говорю Пробач моя вина.
11. Прийшла любов до мене й тихо прошептала Все тлінне в світі все це суєта.
12. Тим-то бабуся-покійничка було каже Не стає не стає моя дитино таких
дівчат і козаків на Вкраїні як за мого дівування було. 13. Хіба щось погане
приснилося? питають мати і знову заходжуються дмухати в жарину. 14. Ось
я йду! обізвалась зима. 15. Ох голубе Лисиця застогнала Бодай би вже й не
жить як отаке терпіть . 16. Ні не клич мене весно казала я їй не чаруй і не ваб
надаремно 17. Коли шептав тобі Кохаю я був як травень молодий. 18. Час
минає! звикли ви казати. 19. Невже це він співав? здивувалася дівчина. 20. Де ви
були? запитала з тривогою. Я вже зачекалася. 21. І прошепчу тобі Кохаю… за
тебе Богу помолюсь.

На уроці української мови ми слухаємо, ... , ... .
Вулицями міста їздять трамваї, ... , ... .
На Буковині живуть українці,румуни, ... , ... .

На уроці української мови ми слухаємо, ... , ... .
Вулицями міста їздять трамваї, ... , ... .
На Буковині живуть українці,румуни, ... , ... .

переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку.

Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть.

Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити…

Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл.

- Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись.

Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль… »

- Хтось узяв рівненьку дощечку, - пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, - хмикнув, - але на продаж не йде. Тобто, - поправився, - на сувенір не згодиться.

Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього:

- Ікону давно продав?

Антон вперся поглядом у темні очі Романа.

- Давно. З рік тому, у місті.

- Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, - мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати.

- Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, - насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли.

Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах.

- Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… - з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме…