як хліб до нашого столу приходить треба маленька розп'о відь дуже треба

Гришин Микола Панасович був не лише другом дитинства, шанувальником таланту українського поета Володимира Миколайовича Сосюри, він був його ровесником, однодумцем – як люди сформувалися в один історичний час (В. Терещенко).

Кавказ, Калуш, Норвегiя,Одеса,, Прага, парубок, товариш, козак

А Зібравшись у головній залі, почалося засідання комісії.
Б Доповідач наголосив на важливих моментах і узагальнив роботу
семінару.
В У газеті надруковано лист учня, що надійшов на адресу редакції.
Г Комісія проаналізувала зроблені висновки попередніми дослідниками.

Односкладним є речення:
А Матусю мила, у твоїх долонях для мене заховався цілий світ
(О. Довготі’ят).
Б Без води й боршіу не звариш (Нар. творчість).
В Вже і Дніпро не схожий сам на себе (М . Казидуб).
Г Ніхто з дітей не осмілився зайти до хати, зостались на вулиці
(Є. Гуцало).

Двокрапку потрібно поставити між частинами речення:
А Нашому поколінню випало складне і відповідальне завдання від­
родження української мови, державності, нації (І. Огієнко).
Б І є таке дивне щастя днини ясної ради соколом з неба впасти (В. Си-моненко).
В Доцвітають мальви під вікном вересневі мальви доцвітають мати у
зажурі поглядають як літа до виру одлітають (М . Боровко).
Г Стріну ж я калину, небо те безкрає цілий день сопілка в моїм сер­
ці грає (А. Малишко).
(Якщо не важко з поясненням)

переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку.

Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть.

Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити…

Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл.

- Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись.

Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль… »

- Хтось узяв рівненьку дощечку, - пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, - хмикнув, - але на продаж не йде. Тобто, - поправився, - на сувенір не згодиться.

Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього:

- Ікону давно продав?

Антон вперся поглядом у темні очі Романа.

- Давно. З рік тому, у місті.

- Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, - мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати.

- Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, - насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли.

Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах.

- Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… - з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме…

початку засідання звернутися до головуючого з предложенням добавити до повістки дня ваш пункт

Нужно написать Власне висловлення. Спасайте!