допоможіть зробити текс з обрамленням га тему"родинні перекази"

+ 0 -

Azalika333

19 апр. 2013 г., 5:34:54 (11 лет назад)

Як-то серед тижня до нас приїхала з села бабуся. Вона привезла з собою багато гостинців: домашньої випічки хліб (смачніше і пахучіше його на світі немає), домашнє молоко та сметану, домашні курячі яйця з лякаюче-помаранчевими жовтками, дзвінкі яблука і мені на зиму - теплющіе в'язані шкарпетки.
Коли приїжджає бабуся, я завжди скасовую всі справи і сиджу з нею вдома. Мене не розуміють ні батьки, ні друзі. А мені подобається, що від бабусі виходить запах протопленого будинку, а одяг її чомусь пахне травами в будь-який час року, коротко стрижене волосся просочені ароматами вітрів, а шкіра, як дитяча, пахне молоком.
- Я сьогодні не піду до школи, - рішуче заявила я, вже мріючи про те, як буду з бабусею господарювати на кухні.
Тато з мамою спробували переконати мене:
- Іди в школу, - сказала мама, - в очікуванні швидше день пролетить і додому швидше повернешся ...
- Неможливе покоління, - перебив її тато, - хочуть - вчаться, не хочуть - прогулюють! У наш час школа була храмом, і вчилися ми з радістю.
- Ідіть-но до роботи, дітки, а ми з онучкою самі розберемося, - уклала бабуся.
Клацнув замок, батьки пішли.
- Хочеш, я розповім тобі, як вчилася я? - Запитала
бабуся.
- Звичайно, - зраділа я, знаючи, яка вона чудова оповідачка.
- Це було в тридцятих роках тепер уже минулого століття, - початку бабуся. - Час був важкий, голодним. Нас, як ти знаєш, було в сім'ї шестеро дітей. Я і мій брат Олексій були найстаршими. Одяг ми носили акуратно, щоб, коли виростемо, молодшеньким було що носити. Їли ми всі, аж до гички, іноді Олександр відмовлявся від юшки на користь молодших. Недоїдали ми всі, але особливо Альоша. А зима в той рік видався сувора, заметільна. Село наша невелика була, дворів десять-п'ятнадцять, а в шести кілометрах, через ліс, розташувалася село побільше, і там була школа, Альоша і я навчалися в ній. Виходили з дому, світанок ще не займався, поверталися додому - темрява, боїшся з дороги збитися. Так ось, захворів Альоша-то наш, прохолонув та ще й недоїдав. Зліг з температурою, марить. А мені-то в школу йти треба, одній і через ліс.
Вийшла я з хати, одразу мене мороз скував, дихати не дає, руки, обличчя пече. Іду по лісі, тільки скрип моїх кроків лунає. Темно, тиша. Моторошнувато мені. І раптом чую, за мною хтось крадеться. Озираюся - нікого немає. Йду далі, скрип знову лунає. Тут через якийсь час, мені на радість, сонечко проглянуло, світліше стає. Скрип ближче, наздоганяє хтось. Озираюся ... і очам не вірю. Вовки! Зупинилася я, а вони дивляться на мене голодними очима, худющі, страшнючіе. Бігти, думаю, не можна, розтерзають і стояти не можна, замерзну. Притулилася я спиною до сосни, що робити - не знаю. А вони оточили мене, штук вісім, шкіряться, ікла оголюють і кільце навколо мене стуляють. Ну от, думаю, і кінець мій настав. Раптом чую, віз з нашого боку їде, та швидко так, а вовки шерсть здибили, гарчать і все ближче і ближче.
Нарешті вилетіла на дорогу коня, трохи віз не перевернула, очі навіжені, вовків учула. Сусід наш, дядько Кандиба, мене побачив, рушницю схопив і давай палити по вовкам. А вони ж голодні, і піти не можуть, і пострілів бояться. Розігнав-таки їх Кандиба. Шануй, врятував мене! Довіз мене до школи, а вовки довго ще за возом по лісі бігли. Ось так, внучка, поки Олександр хворів, я сама в школу ходила. Боялася, але жодного дня не пропустила.
Я вислухала розповідь бабусі і подумала: скільки ж хоробрості було в тій маленькій дівчинці і який час було жахливе.
Бабуся, посміхаючись, уважно дивилася на мене, а я почала збиратися до школи.