росказать о погоде и что нужно одеть

й весело клопочуться коло свого гнізда. В одчинене вікно
доносяться в хату з палісадника пахощі від
бузкового цвіту. В кімнаті, прикрашеній кретоном і
обставленій м’якими будуарними меблями з явною претензією на
кокетування, не дивлячись на ясне сонячне сяйво, горить перед
овальним люстром на столі лампа. На
кріслі сидить перед нею молода, струнка панночка, русява, з
кирпатеньким носиком і трошки примруженими короткозорими очицями, що
виблискували часом задерикуватим вогником. Панянка
нагріває на лампі металеві частини ручки
до писання і на ній закручує спереду кучері.
За спиною в неї стоїть із кофточкою в
руках дівчина років тринадцятьох, що, видко, вчасно
прибула з села. Випнуті від худорлявості лопатки не дозволяють
дати їй цих років, її каштанове волосся, що,
вигорівши на сонці, змінило яскравість свого кольору,
причесане гладенько і заплетене в одну тоненьку кіску
з червоним кісником; на блідому, трохи
вилицюватому, але з правильними рисами личку
тремтить вираз полохливості й
переляку.
Коло вікна на канапці напівлежить
зовсім уже одягнена до виходу, доволі повна чорнява панна, трохи старша за
русяву панянку і, видко по схожості, сестра її. Вона нетерпляче б’є
парасолькою по черевиках і нарешті не
витримує:
— Та цьому кінця немає! Сиди й чекай! Чому
ти не купиш завивалок? Не надокучить хіба морочитись
із цими ручками: чадить завжди?.. Навіть відчинене вікно
не допомагає!
— А ти вийди, хто тебе тримає? — огризнулася
білявенька.— Ой! Ось тільки через тебе обпекла пучку!.. Купи! Стану я на дурниці
викидати гроші...
— Дивно,—
усміхнулася недбало чорнява,— з одного боку
стільки претензій щодо вбрання і всіляких нісенітничок, а з другого —
скупість на шага...
— Справа йде не про нісенітнички, а
про витонченість та порядність,— підкреслила білявенька,— що про них ваша
милість і тями не має; адже ж вам байдуже вийти на вулицю і в подраних
рукавичках, і в невичищеній кофточці, і з кучмою, що стирчить з
пом’ятого капелюха... Адже ж ви з лінощів не подбаєте про себе, так
що іноді сором іти поруч...
— І не ходи!
— відповіла байдуже чорнява.— Хто тебе прохає? А я не стану на цю
порядність витрачати половину життя...
— А звісно, на
романи з цигарочкою приємніше витрачати час?
—
Атож, значно приємніше: менші принаймні
витрати на жовч...
— Подумаєш, яка добротлива!
— заперечувала ущипливо русява й роздратованим рухом шпурляла шпильки, прищіпки
й папільотки.— Чорти прокляті! Ніяк не тримаються... стирчать... Де це довгі
шпильки? Завжди закинуть... Це ти їх, Наталю, береш, щоб напихати в
гільзи тютюну. ( Помогите написать красивый план зарание спасибо )))

край ,священик ,школяр

Буду дуже вдячна)
Теми:
1)Що потрібніше сучасному школяреві-міцні знання чи високі оцінки?
2)Чи для всіх школярів уроки іноземної мови (фізкультури,образотворчого мистецтва,музики) є необхідними?
3) Чи потрібні школярам уроки етикету?
4)Чи варто нині дотримуватись народних традицій?
5)Чи можна вважати себе справжнім українцем не знаючи мови?
6)Навіщо вивчати орфографію в час комп'ютеризації?
ПЕРЕВОД

Напишите сочинение-размышление дискуссионного характера в публицистическом стиле
Буду очень благодарна)
темы:
1) Что нужнее современному школьнику-прочные знания или высокие оценки?
2) Для всех школьников уроки иностранного языка (физкультуры, изобразительного искусства, музыки) необходимы?
3) Нужны школьникам уроки этикета?
4) Стоит сейчас придерживаться народных традиций?
5) Можно ли считать себя настоящим украинским не зная языка?
6) Зачем изучать орфографию во время компьютеризации?

2)перекладіть і Провідміняйте призвища:

Черновая, Подъячев

3)перекладіть і провідміняйте речення. зробіть синтаксичний розбір речення:

В "Вечерах" её любимый сын является в первый раз крупным художником, что ярче замечается в роскошных картинах украинской природы и в представленных им образах молодых украинских девушек...

справедливости, а за добро — добром».
Конфуций
Объясните высказывание 5-6 предложений

очень срочно завтро по етому к.р

Якось восени я йшов полем і побачив: на великому лузі зібралося багато лелек . Вони утворили коло, а в колі тім з опущеною головою стояв один, красень, і слухав стрекотливу, тривожну мову своїх побратимів. Коло то звужувалося, то знову розширювалося, одні поступалися місцем іншим. Була саме пора відльоту лелек , і вони, певно, так я думав, зібралися на цей луг з навколишніх сіл і гаїв, щоб звідси разом вирушити в далеку путь. Спочатку я гадав, що в центрі стоїть їхній ватаг, але невдовзі відкинув цей здогад. По якомусь невловимому знаку всі лелеки піднялися, а він залишився, він навіть побоявся підвести голову. Вони зробили над ним прощальне коло і полетіли. Він не стрекотав, не бився об землю, не просив прощення чи помилування. Він стояв, убитий горем. Тільки тепер я здогадався, що відбувся лелечий суд — можливо, найсправедливіший і водночас найжорстокіший з усіх судів . Осуджений не рухався, не ворушився, аж поки його побратими зникли з видноколу. Потім уже він піднявся і полетів у протилежний бік. Його покинули, йому заборонили летіти з ними, і він залишився в самотині... Виявляється, він не загинув. Його підібрали діти, не знаючи про те, що він учинив злочин, відігріли, привчили до іншого життя, назвали його Халимоном. Лелеки , що восени прилітали, виводили діток, знову відлітали, а Халимон усе жив самітником і більше ніколи не піднімався в небо. Зовсім випадково я довідався, за що покарали лелеку ....