мої красиві моменти з дитинства

відносітіся

У кожного, як стверджує одна романтична сага, є два береги — од якого людина одпливає і до якого мав неодмінно причалити. На цій довгій дорозі зустрічається чимало інших, не менш значних. Серед таких — берег надії, берег юності, берег любові...
І все ж, хоч би де зупинялася людина, на цих почасти нетривких і мінливих берегах — пристанищах, чи, як їх іще назвав відомий поет, «білих островах», їй неодмінно світитиме далеким вогником, оповитим щемним і невситливим спогадом, отой найперший — Берег Дитинства.
Знати свій берег, любити його, не вивітрювати з пам'яті, пронести його через усе життя, невсипуще тягтися до нього, жити ним — що є святіше й дорожче?! Людина без Берега Дитинства стає забудькуватою, безпринципною, може переродитися, стати безбатченком.
Один з найвідоміших українських кобзарів Єгор Мовчан, котрого Максим Рильський образно назвав пісенним Гомером сучасності і з яким підтримував найтісніші зв'язки, на схилі літ надумав одвідати могилу Тараса Шевченка. То була його остання мандрівка.
Дорогою до Канева Єгор Мовчан і його колеги зробили зупинку в одному з сіл Київщини. До оселі, де перепочивали мандрівники, зібралося багато людей, щоб послухати віртуозну гру дзвінкоголосого кобзаря. Коли ж, нарешті, надійшов час знову вирушати в дорогу, гостинні селяни поцікавилися: чим би могли вони віддячити щедрому співакові?
Єгор Хомич, трохи подумавши, мовив: «Найкращим віддарунком буде, якщо допоможете мені зробити мандрівку в дитинство. У юному віці, захворівши на віспу, я осліп і відтоді живу уявою своєї приземкуватої хатини, покритої солом'яною стріхою. Допоможіть на схилі літ відчути на доторк дитинство...»
Спорядили настил, підсадили повитого літами чоловіка і затихли в очікуванні. Він з якимсь боязким трепетом доторкнувся стріхи, довго обласкував долонями солом'яні цурупалки, наче пестив малу дитину. Натомість повернувся до людей, мовив слізно: «Спасибі вам, доро­генькі мої, за живу мандрівку в далекий світ дитинства. Уклінно дякую вам!»Повернення до дитинства ще не означає тужити за старим — у даному випадкові ми вкладаємо в це понят­тя глибший зміст: причетність до землі, де народився, кращих родових традицій, синівського обов'язку.Де б не проживала людина, куди б не закинула її до­ля, але отой «солодкий та коханий дим» рідного краю має завжди бути присутнім, предметно відчутним на до­тик незгаслої пам'яті з Берега Дитинства. І хоч-не-хоч, а таки ще раз доведеться процитувати Максима Рильського, який писав: «Гребінчине «ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь», треба раз у раз пам'ятати, розуміючи під домівкою і рідний край, і рідну мову, і берізку біля рідної хати, і те оточення, серед якого ти зріс, тих людей, які помогли тобі стати на ноги і навчили тебе добра...» (В. Скуратівський.)

У кожного, як стверджує одна романтична сага, є два береги — од якого людина одпливає і до якого мав неодмінно причалити. На цій довгій дорозі зустрічається чимало інших, не менш значних. Серед таких — берег надії, берег юності, берег любові...
І все ж, хоч би де зупинялася людина, на цих почасти нетривких і мінливих берегах — пристанищах, чи, як їх іще назвав відомий поет, «білих островах», їй неодмінно світитиме далеким вогником, оповитим щемним і невситливим спогадом, отой найперший — Берег Дитинства.
Знати свій берег, любити його, не вивітрювати з пам'яті, пронести його через усе життя, невсипуще тягтися до нього, жити ним — що є святіше й дорожче?! Людина без Берега Дитинства стає забудькуватою, безпринципною, може переродитися, стати безбатченком.
Один з найвідоміших українських кобзарів Єгор Мовчан, котрого Максим Рильський образно назвав пісенним Гомером сучасності і з яким підтримував найтісніші зв'язки, на схилі літ надумав одвідати могилу Тараса Шевченка. То була його остання мандрівка.
Дорогою до Канева Єгор Мовчан і його колеги зробили зупинку в одному з сіл Київщини. До оселі, де перепочивали мандрівники, зібралося багато людей, щоб послухати віртуозну гру дзвінкоголосого кобзаря. Коли ж, нарешті, надійшов час знову вирушати в дорогу, гостинні селяни поцікавилися: чим би могли вони віддячити щедрому співакові?
Єгор Хомич, трохи подумавши, мовив: «Найкращим віддарунком буде, якщо допоможете мені зробити мандрівку в дитинство. У юному віці, захворівши на віспу, я осліп і відтоді живу уявою своєї приземкуватої хатини, покритої солом'яною стріхою. Допоможіть на схилі літ відчути на доторк дитинство...»
Спорядили настил, підсадили повитого літами чоловіка і затихли в очікуванні. Він з якимсь боязким трепетом доторкнувся стріхи, довго обласкував долонями солом'яні цурупалки, наче пестив малу дитину. Натомість повернувся до людей, мовив слізно: «Спасибі вам, дорогенькі мої, за живу мандрівку в далекий світ дитинства. Уклінно дякую вам!»Повернення до дитинства ще не означає тужити за старим — у даному випадкові ми вкладаємо в це поняття глибший зміст: причетність до землі, де народився, кращих родових традицій, синівського обов'язку.Де б не проживала людина, куди б не закинула її доля, але отой «солодкий та коханий дим» рідного краю має завжди бути присутнім, предметно відчутним на дотик незгаслої пам'яті з Берега Дитинства. І хоч-не-хоч, а таки ще раз доведеться процитувати Максима Рильського, який писав: «Гребінчине «ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь», треба раз у раз пам'ятати, розуміючи під домівкою і рідний край, і рідну мову, і берізку біля рідної хати, і те оточення, серед якого ти зріс, тих людей, які помогли тобі стати на ноги і навчили тебе добра...» (В. Скуратівський.)

"Згадуючи дитинство, перед моїми очами постає батьківська хата"

луги і долини заводи донбаські . і гори Карпат .. В Та тут на просторі .в доспілому житі . неначе проходить дитинство моє. Г Слова --- це ті ж зерна що впали в родючу землю . Д Любімо рідну мову. бережімо її як сестру . як матір.