Церемонiя закiнчуэться у загадковiй напiвтемрявi ще не розмальованої церкви. Как разобрать предложение по частям речи?
5-9 класс
|
Церемонiя-іменник,закінчується-дієслово,у-привід,загадковій-прикметник,напівтемряві-визначенння,не розмальованої-прикметник,церкви-визначення
Другие вопросы из категории
Читайте также
А незібраний урожай,папір не зіпсований,не перевірена мною інформація;
Б невиправданийсуддею злочинець,земля нескопана,не влежане яблуко;
В недоношене дитинча,не випечений зранкухліб,ще не посивіле волосся;
Г двері не зачинені,недоукомплектований набір,невідплатний борг.
1. Чи не краще б залишити тут Остапа //вона йому однаково нічим не годна допомогти// та самій метнутись і пошукати виходу.
2. З чагарників та з нив таких рідних і милих //почув це зразу!// натовпом знялись давні згадки дитинства.
3. Чужа душа //давно сказали// повита тьмою для усіх.
4. За вікном //згори було видно// шуміло, вирувало залите сонцем місто.
5. Всього лиш тому півгодини //невже півгодини пройшло?// ціеї легкої машини на світі іще не було.
6. Полювання //як ви потім побачите// вимагає чимало часу.
1. Сонце стояло сліпуче, як в пісні.
2. Ясне сонце ще не встигло наложити палючих слідів на землю.
3. Таку співучу душу маю, що не можливо не співати.
4. Тільки у слові "мама", в любому слові "мила" чує своє безсмертя наш плакучий світ.
5. В калині пахучій і в згірклім вінку з полину ми любимо так Україну, як матір на світі одну.
6. Скрипуче колесо довго їздить, скрипливе дерево довше живе.
БУДЬ ЛАСКА допоможіть..!
У кожного, як стверджує одна романтична сага, є два береги — од якого людина одпливає і до якого мав неодмінно причалити. На цій довгій дорозі зустрічається чимало інших, не менш значних. Серед таких — берег надії, берег юності, берег любові...
І все ж, хоч би де зупинялася людина, на цих почасти нетривких і мінливих берегах — пристанищах, чи, як їх іще назвав відомий поет, «білих островах», їй неодмінно світитиме далеким вогником, оповитим щемним і невситливим спогадом, отой найперший — Берег Дитинства.
Знати свій берег, любити його, не вивітрювати з пам'яті, пронести його через усе життя, невсипуще тягтися до нього, жити ним — що є святіше й дорожче?! Людина без Берега Дитинства стає забудькуватою, безпринципною, може переродитися, стати безбатченком.
Один з найвідоміших українських кобзарів Єгор Мовчан, котрого Максим Рильський образно назвав пісенним Гомером сучасності і з яким підтримував найтісніші зв'язки, на схилі літ надумав одвідати могилу Тараса Шевченка. То була його остання мандрівка.
Дорогою до Канева Єгор Мовчан і його колеги зробили зупинку в одному з сіл Київщини. До оселі, де перепочивали мандрівники, зібралося багато людей, щоб послухати віртуозну гру дзвінкоголосого кобзаря. Коли ж, нарешті, надійшов час знову вирушати в дорогу, гостинні селяни поцікавилися: чим би могли вони віддячити щедрому співакові?
Єгор Хомич, трохи подумавши, мовив: «Найкращим віддарунком буде, якщо допоможете мені зробити мандрівку в дитинство. У юному віці, захворівши на віспу, я осліп і відтоді живу уявою своєї приземкуватої хатини, покритої солом'яною стріхою. Допоможіть на схилі літ відчути на доторк дитинство...»
Спорядили настил, підсадили повитого літами чоловіка і затихли в очікуванні. Він з якимсь боязким трепетом доторкнувся стріхи, довго обласкував долонями солом'яні цурупалки, наче пестив малу дитину. Натомість повернувся до людей, мовив слізно: «Спасибі вам, дорогенькі мої, за живу мандрівку в далекий світ дитинства. Уклінно дякую вам!»Повернення до дитинства ще не означає тужити за старим — у даному випадкові ми вкладаємо в це поняття глибший зміст: причетність до землі, де народився, кращих родових традицій, синівського обов'язку.Де б не проживала людина, куди б не закинула її доля, але отой «солодкий та коханий дим» рідного краю має завжди бути присутнім, предметно відчутним на дотик незгаслої пам'яті з Берега Дитинства. І хоч-не-хоч, а таки ще раз доведеться процитувати Максима Рильського, який писав: «Гребінчине «ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь», треба раз у раз пам'ятати, розуміючи під домівкою і рідний край, і рідну мову, і берізку біля рідної хати, і те оточення, серед якого ти зріс, тих людей, які помогли тобі стати на ноги і навчили тебе добра...» (В. Скуратівський.)