Діалог з товаришем,який приїхав у незнайоме село чи місто і йому треба розповісти про свою місцевість.

Короче нагорода 20 балів!

Роман стрімко переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку.

Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть.

Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити…

Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл.

- Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись.

Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль…»

- Хтось узяв рівненьку дощечку, - пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, - хмикнув, - але на продаж не йде. Тобто, - поправився, - на сувенір не згодиться.

Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього:

- Ікону давно продав?

Антон вперся поглядом у темні очі Романа.

- Давно. З рік тому, у місті.

- Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, - мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати.

- Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, - насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли.

Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах.

- Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… - з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме…

дописати що сталося з іконою.............будь ласка допоможіть

Писар був хоч не каліка
та писав такі супліки
підлою десницею
що його чергова жертва
скиглила зигзицею
цар приїхав на коні
ті супліки прочитав
і від люті їх порвав
писаруку як псяюку
з царства геть кудись прогнав
сів спокійно на пристол
в бік його вказав перстом
і вдоволено прорік:
-Хай живе собі деінде
цей нікчемний чоловік

лать краткий и хороший пересказ данного текста пожалуйста!!!

Творча дружба Рєпіна і Яворницького

Щира творча дружба між Дмитром Яворницьким та Іллею Рєпіним тривала понад сорок років Видатні діячі культури були земляками - обидва народилися й виросли на Харківщині, але перше знайомство відбулося в Петербурзі тільки в 1887 році .

У столиці щорічно відзначали річницю народження Тараса Шевченка, на яку збиралося українське земляцтво Святкували її й того року Коли Яворницький прибув на вечір, Рєпін підійшов до нього і запропонував сісти поруч

Між ними зав’язалася задушевна розмова Говорили про Україну, Запорозьку Січ, розпитували один одного, над чим працюють Рєпін розповів Яворницькому про свою працю над картиною про запорожців, які пишуть відповідь на грізний наказ султана припинити наскоки на Крим . Його цікавило, що скаже про картину найбільший знавець Запорозької Січі Дмитро Яворницький, якого він запросив до майстерні

З першого ж погляду картина Яворницькому сподобалася . Він зі щирим захопленням хвалив автора, а потім з радістю вигукнув:

- Так беріться ж, дорогий Іллє Юхимовичу, за велику картину, за святе діло! Адже Ви у своїх «Запорожцях» відображаєте одну з героїчних сторінок боротьби українського народу проти турецько-татарської агресії!

Рєпін уважно вислухав Яворницького, а потім відповів, що для цієї картини йому багато чого не вистачає

Дмитро Іванович здогадався, чого тут не вистачає Він пригадав свою колекцію, зібрану ще за студентських років, коли з торбою за плечима ходив курними дорогами по слідах запорожців і з великою пристрастю збирав усе, пов’язане із Запорозькою Січчю Його колекція налічувала понад триста експонатів

Дмитро Іванович запропонував Рєпіну необхідне для його картини: книжки з історії запорозьких козаків, колекцію зброї, жупани, чоботи, кобзу, люльки Віддав фотознімки запорозького прапора, на котрому зображені запорожці, що пливуть на галері по Чорному морю, фотографії нащадків запорожців, фоторепродукції старих картин, знімки Дніпровських порогів

Яворницький приводив до майстерні живописця багатьох своїх земляків і знайомих - прототипів, котрі позували Рєпіну під час творення картини Це була найголовніша і найістотніша допомога художнику

Ілля Юхимович гаряче взявся до роботи Працював він над «Запорожцями» майже дванадцять років . На великому полотні одна за одною з’являлися все нові й нові козачі фігури . Вони здавалися Дмитрові Івановичу чудовими, а художник запевняв, що до них треба ще «трохи доторкнутися пензлем». Було, доторкнеться - і зовсім інакше виходить, краще, виразніше

Художник тричі приїздив в Україну і на Кубань . Коли Рє- пін їхав на Кубань, Яворницький порадив зустрітися з козаком-станичником Василем Олешком У його обличчі художник помітив риси схожості з уявленим образом Івана Сірка Зібрані матеріали допомогли створити багато етюдів, які потім художник переніс у картину «Запорожці пишуть листа турецькому султану»

Яворницький щедро допомагав Рєпіну увічнити одну із славних сторінок історії України, глибше вивчити життя, звичаї народу

Зворушлива дружба двох побратимів дала рясні плоди До нас дійшли заповітні слова Рєпіна, у яких він уболіває за долю України . Художник клопочеться, щоб на доброму ґрунті

розцвів український стиль у мистецтві, адже український співучий народ має особливе право на своє особливе мистецтво

(452 слова) За І. Шаповалом