Вітчизна-це не хтось і десь,я- теж Вітчизна ,

кота. Пішли на базар і купили… Ні! Не самовар! А кота! Був собі котик
біленький, лапки і хвостик чорненькі, вушка стирчали сіренькі, а
мордочка була кругленька. І такий він був ласкавий і чепурненький, що
тіточка з дядечком вирішили забрати його до себе жити. Назвали котика
просто — Кузя. Котик ріс-ріс і виріс. Вушка в нього стали великими,
лапки стали лапищами, хвіст став хвостищем. І дуже полюбляв кіт виходити
на полювання. То мишку підстереже, то горобчика, то синичку, а то й
велику сороку принесе додому.
- То все пустощі, — говорив Кузя своїм знайомим котам. Я от увечері виходжу на крокодила.
- Невже, няу? — дивувалися сусідські коти.
- Аякже. Скільки я буду на дрібноті сидіти?
Кузя вихвалявся своїми перемогами та навіть запросив на полювання
Сімбу й Короля — своїх друзів-котів. Увечері вони разом підкріпилися
котячим кормом і після перепочинку відправилися до величезної калюжі
посеред дороги.
- Залягайте в кущах і дивіться, як я здолаю це чудовисько, — гордовито заявив Кузя.
Сімба так перелякався, що заліз на дерево, а Король підкрався ближче
та сховався під опалим листям. Тільки Кузя залишався стійким і мужнім.
Він пригнувся та прокрався до крокодилячого лігва. Серце його
колотилося, але про це знав тільки він… Не один вечір вистежував Кузя це
чудовисько. Воно було неповоротким і великим. Часом опускалося глибше у
воду, а іноді валялося на березі незворушно, особливо, коли не було
дощу. Любило чудовисько пірнати під час дощу, коли машина через «озеро»
проїздила. Тоді все тіло пірнало під воду та знову вилазило на берег. І
кожного разу на тому самому місці.
Кузя чекав довго й терпляче. Заходив то справа, то зліва. Зрештою,
підкрався до крокодила і скочив йому на самісіньку спину, вхопившись
зубами в крокодилячий ніс. Але крокодил — ні з місця. Тільки зуби
посипалися. У Кузі. Цілих три зуби втратив Кузя в цьому двобої. А тут ще
й машина проїхала та разом із крокодилом накрила його хвилею бруду.
- Хе-хе, злізай, Сімбо, з дерева! Ти теж можеш вполювати та
кого крокодила. Бо ніякий це не крокодил, а звичайна дровиняка в калюжі.
Повернулися коти додому. Кузя скоро забув про своє невдале полювання.
І прожив ще довго й щасливо на радість тітоньці й Дядечкові. А молодим
котам часто розповідав про те, як давним-давно в цих краях водилися
крокодили та він усіх їх переміг.
Протистояння добра та зла в казці С. Маршака «Дванадцять вдісяців»
Декілька разів я читав казку «Дванадцять місяців», декілька разів
дивився відео. Казка мені дуже подобається. Одразу виникає симпатія до
пасербиці. Вона трудолюбива, добра. Дівчинка повертається додому в
зимову хуртовину й знов іде до лісу, бо жадібні мачуха зі своєю дочкою
мріють про золото. Вони вибирають найбільший кошик. Якщо в такий кошик
набрати пролісків, то «на золоті їстимеш-питимеш, у золоті ходитимеш, у
золото взуєшся, золотом пуха завісиш». І дівчина могла б не піти,
сховатися десь у затишку, а потім повернутися додому й сказати, що
пролісків у лісі не знайшла. Пасербиця так не робить. Вона не може
обманювати. І робить те, що їй наказали.
У казці на самому початку є ще один жорстокий персонаж — королева.
Вона також сирітка, як і пасербиця. Але вона має владу та зовсім не
думає про інших. Королева вередлива. Вона навіть не задумується над
чиїмось життям і вирішує стратити людину тільки тому, що «стратити»
коротше за «помилувати».
Мені було дуже жаль дівчинку. Заметіль, хуртовина, мороз. Вона
замерзає. Аж раптом — зустріч із місяцями. Тепер я розумію, що все буде
добре. І справді, добро перемагає. Молода королева, хоч і вередлива, але
розібралася, що баба з дочкою — «брехухи» і насправді не вони в ліс
ходили, не вони проліски збирали. Баба з дочкою були такі жадібні й
«гавкітливі», що перетворилися на собак. Королева навчилася бути
ввічливою та розумною.
У казці добро перемагає зло. І хоча баба з дочкою і перетворилися на
собак, вони ще можуть стати людьми, якщо будуть смирнішими й добрішими.
Самуїл Маршак показав, якими непривабливими бувають злі й вередливі
люди. Нікому не хочеться бути схожим на бабу та ЇЇ дочку. Казка вчить
бути добрим і чуйним.

що воно було яскраво освітлене.В У степу почало стихати, поки не почувся десь далекий голос гупала.Г Того зовсім не треба було, так як можна було зробити це потім (З тв. А. Чайковського).·

Ново/українська, багато/тиражка, хлопець/богатир, полу/станок, жень/шень, південно/західний, західно/український, аби/хто, де/котрий, ні/хто, хтозна/який, будь/що, хто/небудь, аби/до/кого, хтозна/а/чому, на/пам`ять, за/одно, на/щастя, на/швидку, на/поготові, не/дорога, не/моя, не/надійний, не/керована

Роман стрімко переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку.

Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть.

Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити…

Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл.

- Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись.

Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль…»

- Хтось узяв рівненьку дощечку, - пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, - хмикнув, - але на продаж не йде. Тобто, - поправився, - на сувенір не згодиться.

Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього:

- Ікону давно продав?

Антон вперся поглядом у темні очі Романа.

- Давно. З рік тому, у місті.

- Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, - мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати.

- Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, - насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли.

Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах.

- Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… - з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме…

дописати що сталося з іконою.............будь ласка допоможіть