Коротка доповідь на тему "Україна козацької доби "

+ 0 -

Bakaeva99

15 сент. 2013 г., 1:22:28 (10 лет назад)

Козацька доба в історії України

Відтоді як у 1240 р. було зруйновано Київ, головною ареною подій
української історії стали Галичина й Волинь. Проте на кінець ХVІ ст.
центр подій знову переміщується на схід у Подніпров’я, яке протягом
довгого часу лишалося малозаселеним. На широких просторах, котрі тоді
називали Україною, тобто землями на порубіжжі цивілізованого світу, з
новою гостротою розгорілася давня боротьба між осілим людом та
кочовиками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу.
Гніт, що поширився у заселених західних районах, породжував численних
утікачів, які надавали перевагу небезпекам пограничного життя перед
кріпацтвом. Унаслідок цього з’являється новий стан – козацтво, що
селилося на порубіжних землях.

Слово козак прийшло зі сходу. У давніх тюрків козаками називали молодих
хлопців, які відбували складний і небезпечний обряд посвячення в
повноправні члени племені: юнаки йшли в степ і мусили там прожити кілька
місяців, змагаючись із ворогами й доводячи своє вміння виживати за
тяжких природних умов. Згодом це слово набуло кількох значень і
перекладалося здебільшого як “вільна озброєна людина”.

Перше писемне джерело, що засвідчує вживання слова “козак” стосовно
українців, - “Польська хроніка” Мартина та Йохима Бєльських. Розповідь
про козаків уміщена там під 1489 р. Описуючи похід королевича Яна
Ольбрахта на Східне Поділля, польські хроністи Бєльські зазначали, що
польське військо могло успішно просуватися в степах лише завдяки тому,
що шлях йому показували тамтешні козаки, які добре знали ту місцевість.
З кожним наступним роком кількість свідчень про козаків з України
невпинно зростала.

Зовнішніми та внутрішніми якостями запорозькі козаки становили собою
найхарактерніші типи свого народу та свого часу. Як пишуть сучасники,
вони були здебільшого середнього зросту, плечисті, ставні, дужі,
повновиді, кругляві і від літнього сонця та степової спекоти смагляві. З
довгими вусами, з розкішним оселедцем, або чуприною на тім’ї, в
смушковій гостроверхій шапці на голові, завжди з люлькою в зубах,
справжній запорожець завжди позирав якось похмуро й спідлоба долу, чужих
зустрічав попервах непривітно, відповідав на запитання дуже неохоче, але
затим поволі м’якшав, обличчя його поступово під час розмови ставало
веселим, жваві проникливі очі проймалися блиском вогню, вся постать його
дихала мужністю, хвацькістю, заразливою веселістю і неповторним гумором.
У внутрішніх вартостях запорозького козака помітно було суміш чеснот та
вад, які, втім, завжди були притаманні людям, котрі вважають війну
головним заняттям і головним ремеслом свого життя. Жорстокі, дикі й
нещадні до своїх ворогів, запорозькі козаки були добрими друзями,
вірними товаришами, справжніми братами один до одного, мирними сусідами
своїм побратимам по ремеслу, українським та донським козакам. Хижі,
кровожерні, нестримні на руку, зневажливі до будь-яких прав чужої
власності на землі ненависного їм ляха чи мерзенного бусурмана,
запорозькі козаки у себе вдома звичайну крадіжку якогось батога чи пута