Пояснити вислови: 1.І засукавши рукави,можна нічого не робити.

переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку.

Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть.

Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити…

Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл.

- Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись.

Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль… »

- Хтось узяв рівненьку дощечку, - пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, - хмикнув, - але на продаж не йде. Тобто, - поправився, - на сувенір не згодиться.

Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього:

- Ікону давно продав?

Антон вперся поглядом у темні очі Романа.

- Давно. З рік тому, у місті.

- Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, - мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати.

- Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, - насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли.

Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах.

- Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… - з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме…

на вулицях свого міста чи села, ми зустрічаємо нових людей. Одні зустрічні нам
вкарбовуються в пам'ять, а інші – просто забуваються. З впевненість можу
сказати, що всі ми, люди, індивідуальні, особливі кожен по своєму. І хоча у нас
є спільні ознаки, проте внутрішній світ різний. Люди добре сприймають собі
подібних і відрізняють незвичайних, не таких як вони самі, особливо, людей з
вадами та обмеженими можливостями.

Переглянувши телепередачу про австралійця Ніка Вуйчіча, я
відкрив для себе багато нового і цікавого. Найбільше мені запам’яталась його
сила волі й бажання знайти своє призначення в цім світі. Нік народився із жахливою патологією – без рук і ніг. Була лише
подоба стопи, за допомогою якої він пристосовувався до життя. Хлопчика не
поважали в школі, більшість однолітків його не сприймали, казали, що він нічого
не вміє і з ним нецікаво. Незважаючи на всі ці труднощі, він старанно працював над
собою. Після школи Вуйчіч продовжив навчання й
отримав дві вищі освіти. Одна, як бухгалтер, друга – в сфері фінансового
планування. Основною мрією хлопця, було бажання надихати інших людей, давати їм
надію за допомогою свого слова. На своєму прикладі він показував, що інші люди
здатні набагато більше ніж він. На даний час він користується великою
популярністю та повагою по всьому світі. Ніка можна назвати людиною сильною духом, яка
незважаючи на свої фізичні вади, знайшла своє місце та ціль в житті.

Потрібно накреслити схеми до складнопідрядного..
Речення:
Шелестять дощі про те чого не вимовиш словами.