Чому роман Л. Костенко "Маруся Чурай" не завершуэться сценою помилування героини?
10-11 класс
|
Тому що непотрібним і не суттєвим було для неї ні помилування, ні всякі інші погляди односельчан на всю ту справу. Життя закінчилось для неї в тую мить, коли помер нещасний Гриць. Хоча її кохання він був і не вартий. Була вона сама собі суддею, тому не мало сенсу авторові показувать якийсь ще суд людський. Це якщо говорити метафорично. Якщо ж по праву кримінальному, то не мали за що її судити. Гриць випив сам отрути, і це, напевне, єдиний вірний вихід, який у нього був, із ситуації, яка зайшла в такую хащу по його ж вині.
Другие вопросы из категории
Читайте также
2) ця школа надовго стала (чому надовгу пишеться разом?)
3) то першого вчителя - Кобзаря...( чому ставиться тире?)
Префіксально-суфіксальний г) бавовняр
д) лісостеп;
Розберіть за будовою слово - перенаселеність (типу - пере: префікс...);
Яка з морфем не має впливу на лексичне значення слова:
а)корінь. б) суфікс. в)префікс. г)закінчення;
Наведіть приклади шести слів, утворених неморфологічним словотворенням;
Наведіть приклади слів, які в укр.мові не мають закінчень (5 слів);
Поясніть одним реченням, чому основа слова не є морфемою;
Чому слова гірник і гірський не є спільнокореневими? Наведіть приклади інших подібних слів.;
Утворіть словотворчий ланцюжок від слова писати.
Поможіть! Від цієї роботи залежить оцінка за семестр!
Видавництво "Дніпро" видало книжку прекрасних поезій Марусі Чурай. Маруся Чурай - легендарна українська поетеса.
переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку.
Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть.
Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити…
Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл.
- Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись.
Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль… »
- Хтось узяв рівненьку дощечку, - пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, - хмикнув, - але на продаж не йде. Тобто, - поправився, - на сувенір не згодиться.
Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього:
- Ікону давно продав?
Антон вперся поглядом у темні очі Романа.
- Давно. З рік тому, у місті.
- Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, - мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати.
- Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, - насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли.
Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах.
- Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… - з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме…