ПРОДОВЖИТИ УРИВОК.. .Коза не змінила своєї набутої життєвим досвідом поведінки і тоді, коли я підійшов упритул.

Якось ,їдучи до бабусі в електриці ,я почув розповідь однієї жінки про події ,що відбулися в цих місцях під час війни .

)

поможіть

Це був літній теплий день. Вулицею йшла Маринка в магазин за продуктами. І тут зустрічає свою подругу чорноволосу Оленку яка гралася із цуценятком. Воно було риженьке, худеньке та маленьке. Собачка весело пригала та матиляла хвостом. Але Маринка не знала що за цеценя й вирішила спитати.
-------------------
Тут потрібно поставити розділові знаки . Потрібно щоб текст був змістовний. Речення можна міняти, як і слова. Але щоб головна думка не змінилася. В неті немає.

У кожного, як стверджує одна романтична сага, є два береги — од якого людина одпливає і до якого мав неодмінно причалити. На цій довгій дорозі зустрічається чимало інших, не менш значних. Серед таких — берег надії, берег юності, берег любові...
І все ж, хоч би де зупинялася людина, на цих почасти нетривких і мінливих берегах — пристанищах, чи, як їх іще назвав відомий поет, «білих островах», їй неодмінно світитиме далеким вогником, оповитим щемним і невситливим спогадом, отой найперший — Берег Дитинства.
Знати свій берег, любити його, не вивітрювати з пам'яті, пронести його через усе життя, невсипуще тягтися до нього, жити ним — що є святіше й дорожче?! Людина без Берега Дитинства стає забудькуватою, безпринципною, може переродитися, стати безбатченком.
Один з найвідоміших українських кобзарів Єгор Мовчан, котрого Максим Рильський образно назвав пісенним Гомером сучасності і з яким підтримував найтісніші зв'язки, на схилі літ надумав одвідати могилу Тараса Шевченка. То була його остання мандрівка.
Дорогою до Канева Єгор Мовчан і його колеги зробили зупинку в одному з сіл Київщини. До оселі, де перепочивали мандрівники, зібралося багато людей, щоб послухати віртуозну гру дзвінкоголосого кобзаря. Коли ж, нарешті, надійшов час знову вирушати в дорогу, гостинні селяни поцікавилися: чим би могли вони віддячити щедрому співакові?
Єгор Хомич, трохи подумавши, мовив: «Найкращим віддарунком буде, якщо допоможете мені зробити мандрівку в дитинство. У юному віці, захворівши на віспу, я осліп і відтоді живу уявою своєї приземкуватої хатини, покритої солом'яною стріхою. Допоможіть на схилі літ відчути на доторк дитинство...»
Спорядили настил, підсадили повитого літами чоловіка і затихли в очікуванні. Він з якимсь боязким трепетом доторкнувся стріхи, довго обласкував долонями солом'яні цурупалки, наче пестив малу дитину. Натомість повернувся до людей, мовив слізно: «Спасибі вам, доро­генькі мої, за живу мандрівку в далекий світ дитинства. Уклінно дякую вам!»Повернення до дитинства ще не означає тужити за старим — у даному випадкові ми вкладаємо в це понят­тя глибший зміст: причетність до землі, де народився, кращих родових традицій, синівського обов'язку.Де б не проживала людина, куди б не закинула її до­ля, але отой «солодкий та коханий дим» рідного краю має завжди бути присутнім, предметно відчутним на до­тик незгаслої пам'яті з Берега Дитинства. І хоч-не-хоч, а таки ще раз доведеться процитувати Максима Рильського, який писав: «Гребінчине «ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь», треба раз у раз пам'ятати, розуміючи під домівкою і рідний край, і рідну мову, і берізку біля рідної хати, і те оточення, серед якого ти зріс, тих людей, які помогли тобі стати на ноги і навчили тебе добра...» (В. Скуратівський.)

й весело клопочуться коло свого гнізда. В одчинене вікно
доносяться в хату з палісадника пахощі від
бузкового цвіту. В кімнаті, прикрашеній кретоном і
обставленій м’якими будуарними меблями з явною претензією на
кокетування, не дивлячись на ясне сонячне сяйво, горить перед
овальним люстром на столі лампа. На
кріслі сидить перед нею молода, струнка панночка, русява, з
кирпатеньким носиком і трошки примруженими короткозорими очицями, що
виблискували часом задерикуватим вогником. Панянка
нагріває на лампі металеві частини ручки
до писання і на ній закручує спереду кучері.
За спиною в неї стоїть із кофточкою в
руках дівчина років тринадцятьох, що, видко, вчасно
прибула з села. Випнуті від худорлявості лопатки не дозволяють
дати їй цих років, її каштанове волосся, що,
вигорівши на сонці, змінило яскравість свого кольору,
причесане гладенько і заплетене в одну тоненьку кіску
з червоним кісником; на блідому, трохи
вилицюватому, але з правильними рисами личку
тремтить вираз полохливості й
переляку.
Коло вікна на канапці напівлежить
зовсім уже одягнена до виходу, доволі повна чорнява панна, трохи старша за
русяву панянку і, видко по схожості, сестра її. Вона нетерпляче б’є
парасолькою по черевиках і нарешті не
витримує:
— Та цьому кінця немає! Сиди й чекай! Чому
ти не купиш завивалок? Не надокучить хіба морочитись
із цими ручками: чадить завжди?.. Навіть відчинене вікно
не допомагає!
— А ти вийди, хто тебе тримає? — огризнулася
білявенька.— Ой! Ось тільки через тебе обпекла пучку!.. Купи! Стану я на дурниці
викидати гроші...
— Дивно,—
усміхнулася недбало чорнява,— з одного боку
стільки претензій щодо вбрання і всіляких нісенітничок, а з другого —
скупість на шага...
— Справа йде не про нісенітнички, а
про витонченість та порядність,— підкреслила білявенька,— що про них ваша
милість і тями не має; адже ж вам байдуже вийти на вулицю і в подраних
рукавичках, і в невичищеній кофточці, і з кучмою, що стирчить з
пом’ятого капелюха... Адже ж ви з лінощів не подбаєте про себе, так
що іноді сором іти поруч...
— І не ходи!
— відповіла байдуже чорнява.— Хто тебе прохає? А я не стану на цю
порядність витрачати половину життя...
— А звісно, на
романи з цигарочкою приємніше витрачати час?
—
Атож, значно приємніше: менші принаймні
витрати на жовч...
— Подумаєш, яка добротлива!
— заперечувала ущипливо русява й роздратованим рухом шпурляла шпильки, прищіпки
й папільотки.— Чорти прокляті! Ніяк не тримаються... стирчать... Де це довгі
шпильки? Завжди закинуть... Це ти їх, Наталю, береш, щоб напихати в
гільзи тютюну. ( Помогите написать красивый план зарание спасибо )))

У кожного, як стверджує одна романтична сага, є два береги — од якого людина одпливає і до якого мав неодмінно причалити. На цій довгій дорозі зустрічається чимало інших, не менш значних. Серед таких — берег надії, берег юності, берег любові...
І все ж, хоч би де зупинялася людина, на цих почасти нетривких і мінливих берегах — пристанищах, чи, як їх іще назвав відомий поет, «білих островах», їй неодмінно світитиме далеким вогником, оповитим щемним і невситливим спогадом, отой найперший — Берег Дитинства.
Знати свій берег, любити його, не вивітрювати з пам'яті, пронести його через усе життя, невсипуще тягтися до нього, жити ним — що є святіше й дорожче?! Людина без Берега Дитинства стає забудькуватою, безпринципною, може переродитися, стати безбатченком.
Один з найвідоміших українських кобзарів Єгор Мовчан, котрого Максим Рильський образно назвав пісенним Гомером сучасності і з яким підтримував найтісніші зв'язки, на схилі літ надумав одвідати могилу Тараса Шевченка. То була його остання мандрівка.
Дорогою до Канева Єгор Мовчан і його колеги зробили зупинку в одному з сіл Київщини. До оселі, де перепочивали мандрівники, зібралося багато людей, щоб послухати віртуозну гру дзвінкоголосого кобзаря. Коли ж, нарешті, надійшов час знову вирушати в дорогу, гостинні селяни поцікавилися: чим би могли вони віддячити щедрому співакові?
Єгор Хомич, трохи подумавши, мовив: «Найкращим віддарунком буде, якщо допоможете мені зробити мандрівку в дитинство. У юному віці, захворівши на віспу, я осліп і відтоді живу уявою своєї приземкуватої хатини, покритої солом'яною стріхою. Допоможіть на схилі літ відчути на доторк дитинство...»
Спорядили настил, підсадили повитого літами чоловіка і затихли в очікуванні. Він з якимсь боязким трепетом доторкнувся стріхи, довго обласкував долонями солом'яні цурупалки, наче пестив малу дитину. Натомість повернувся до людей, мовив слізно: «Спасибі вам, дорогенькі мої, за живу мандрівку в далекий світ дитинства. Уклінно дякую вам!»Повернення до дитинства ще не означає тужити за старим — у даному випадкові ми вкладаємо в це поняття глибший зміст: причетність до землі, де народився, кращих родових традицій, синівського обов'язку.Де б не проживала людина, куди б не закинула її доля, але отой «солодкий та коханий дим» рідного краю має завжди бути присутнім, предметно відчутним на дотик незгаслої пам'яті з Берега Дитинства. І хоч-не-хоч, а таки ще раз доведеться процитувати Максима Рильського, який писав: «Гребінчине «ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь», треба раз у раз пам'ятати, розуміючи під домівкою і рідний край, і рідну мову, і берізку біля рідної хати, і те оточення, серед якого ти зріс, тих людей, які помогли тобі стати на ноги і навчили тебе добра...» (В. Скуратівський.)