Зустрічати,зустріч,зустрічяння все більше незнаю

(За добро добром спіши) ВОЗДАТИ

Прочитайте. Визначте головне і задежне слова у словосполученнях.Поставте питання.

Вечірня година, село на горі, повертатися зі школи, свіже повітря, старий дуб, вивчення досвіду, зустрічати брата, збирати жолуді, киЇвські каштани.

Номер 94
Замініть кожне словосполучення близьким за змістом словосполученням.Визначте, як передається граматичний зв

місті, що розкинулося на схилі прибе­режних гір, я знав майже кожен двір і навіть те, у кого який соба­ка. Цього великого каштанового пса з пухнастим хвостом я не ба­чив ніколи. Собака стояв на причалі і безвідривно дивився у море, на вітрильник.

Величезна пінява хвиля несподівано з громовим гуркотом ударила об берег. Я побачив, що на причалі не стало собаки. Через мить помітив пса недалеко від берега. Він бив передніми лапами по воді, намагаючись урятуватися, скавучав, благав допомогти. Тільки собака пропливав на метр чи на два до берега, як нова хвиля відкидала його назад.

Я більше не роздумував, швидко роздягнувся і кинувся у воду.

Плисти було важко. Зустрічні хвилі заливали обличчя,накривали мене з головою. З високого причалу собаку було добре видно, а тут увесь час я губив його з очей.

Повільно, дуже повільно, але відстань між нами скорочува­лася. Лишилося метрів із п'ять... зо три метри... метр... Я вже бачив очі собаки, а в них — невимовний страх і вдячність.

Я підплив до пса збоку і схопив лівою рукою за нашийник. Однією рукою гріб до берега, а другою тримав собаку. Хвилі, що відкочувалися від берега, були дуже сильні. Вони тягнули в море все, що захоплювали із собою. Мене весь час відкидало назад, але я наполегливо боровся зі стихією. Нарешті ноги торкнулися дна. Ось уже і рятівний берег...

скласти план до тексту обязательно

кота. Пішли на базар і купили… Ні! Не самовар! А кота! Був собі котик
біленький, лапки і хвостик чорненькі, вушка стирчали сіренькі, а
мордочка була кругленька. І такий він був ласкавий і чепурненький, що
тіточка з дядечком вирішили забрати його до себе жити. Назвали котика
просто — Кузя. Котик ріс-ріс і виріс. Вушка в нього стали великими,
лапки стали лапищами, хвіст став хвостищем. І дуже полюбляв кіт виходити
на полювання. То мишку підстереже, то горобчика, то синичку, а то й
велику сороку принесе додому.
- То все пустощі, — говорив Кузя своїм знайомим котам. Я от увечері виходжу на крокодила.
- Невже, няу? — дивувалися сусідські коти.
- Аякже. Скільки я буду на дрібноті сидіти?
Кузя вихвалявся своїми перемогами та навіть запросив на полювання
Сімбу й Короля — своїх друзів-котів. Увечері вони разом підкріпилися
котячим кормом і після перепочинку відправилися до величезної калюжі
посеред дороги.
- Залягайте в кущах і дивіться, як я здолаю це чудовисько, — гордовито заявив Кузя.
Сімба так перелякався, що заліз на дерево, а Король підкрався ближче
та сховався під опалим листям. Тільки Кузя залишався стійким і мужнім.
Він пригнувся та прокрався до крокодилячого лігва. Серце його
колотилося, але про це знав тільки він… Не один вечір вистежував Кузя це
чудовисько. Воно було неповоротким і великим. Часом опускалося глибше у
воду, а іноді валялося на березі незворушно, особливо, коли не було
дощу. Любило чудовисько пірнати під час дощу, коли машина через «озеро»
проїздила. Тоді все тіло пірнало під воду та знову вилазило на берег. І
кожного разу на тому самому місці.
Кузя чекав довго й терпляче. Заходив то справа, то зліва. Зрештою,
підкрався до крокодила і скочив йому на самісіньку спину, вхопившись
зубами в крокодилячий ніс. Але крокодил — ні з місця. Тільки зуби
посипалися. У Кузі. Цілих три зуби втратив Кузя в цьому двобої. А тут ще
й машина проїхала та разом із крокодилом накрила його хвилею бруду.
- Хе-хе, злізай, Сімбо, з дерева! Ти теж можеш вполювати та
кого крокодила. Бо ніякий це не крокодил, а звичайна дровиняка в калюжі.
Повернулися коти додому. Кузя скоро забув про своє невдале полювання.
І прожив ще довго й щасливо на радість тітоньці й Дядечкові. А молодим
котам часто розповідав про те, як давним-давно в цих краях водилися
крокодили та він усіх їх переміг.
Протистояння добра та зла в казці С. Маршака «Дванадцять вдісяців»
Декілька разів я читав казку «Дванадцять місяців», декілька разів
дивився відео. Казка мені дуже подобається. Одразу виникає симпатія до
пасербиці. Вона трудолюбива, добра. Дівчинка повертається додому в
зимову хуртовину й знов іде до лісу, бо жадібні мачуха зі своєю дочкою
мріють про золото. Вони вибирають найбільший кошик. Якщо в такий кошик
набрати пролісків, то «на золоті їстимеш-питимеш, у золоті ходитимеш, у
золото взуєшся, золотом пуха завісиш». І дівчина могла б не піти,
сховатися десь у затишку, а потім повернутися додому й сказати, що
пролісків у лісі не знайшла. Пасербиця так не робить. Вона не може
обманювати. І робить те, що їй наказали.
У казці на самому початку є ще один жорстокий персонаж — королева.
Вона також сирітка, як і пасербиця. Але вона має владу та зовсім не
думає про інших. Королева вередлива. Вона навіть не задумується над
чиїмось життям і вирішує стратити людину тільки тому, що «стратити»
коротше за «помилувати».
Мені було дуже жаль дівчинку. Заметіль, хуртовина, мороз. Вона
замерзає. Аж раптом — зустріч із місяцями. Тепер я розумію, що все буде
добре. І справді, добро перемагає. Молода королева, хоч і вередлива, але
розібралася, що баба з дочкою — «брехухи» і насправді не вони в ліс
ходили, не вони проліски збирали. Баба з дочкою були такі жадібні й
«гавкітливі», що перетворилися на собак. Королева навчилася бути
ввічливою та розумною.
У казці добро перемагає зло. І хоча баба з дочкою і перетворилися на
собак, вони ще можуть стати людьми, якщо будуть смирнішими й добрішими.
Самуїл Маршак показав, якими непривабливими бувають злі й вередливі
люди. Нікому не хочеться бути схожим на бабу та ЇЇ дочку. Казка вчить
бути добрим і чуйним.

У кожного, як стверджує одна романтична сага, є два береги — од якого людина одпливає і до якого мав неодмінно причалити. На цій довгій дорозі зустрічається чимало інших, не менш значних. Серед таких — берег надії, берег юності, берег любові...
І все ж, хоч би де зупинялася людина, на цих почасти нетривких і мінливих берегах — пристанищах, чи, як їх іще назвав відомий поет, «білих островах», їй неодмінно світитиме далеким вогником, оповитим щемним і невситливим спогадом, отой найперший — Берег Дитинства.
Знати свій берег, любити його, не вивітрювати з пам'яті, пронести його через усе життя, невсипуще тягтися до нього, жити ним — що є святіше й дорожче?! Людина без Берега Дитинства стає забудькуватою, безпринципною, може переродитися, стати безбатченком.
Один з найвідоміших українських кобзарів Єгор Мовчан, котрого Максим Рильський образно назвав пісенним Гомером сучасності і з яким підтримував найтісніші зв'язки, на схилі літ надумав одвідати могилу Тараса Шевченка. То була його остання мандрівка.
Дорогою до Канева Єгор Мовчан і його колеги зробили зупинку в одному з сіл Київщини. До оселі, де перепочивали мандрівники, зібралося багато людей, щоб послухати віртуозну гру дзвінкоголосого кобзаря. Коли ж, нарешті, надійшов час знову вирушати в дорогу, гостинні селяни поцікавилися: чим би могли вони віддячити щедрому співакові?
Єгор Хомич, трохи подумавши, мовив: «Найкращим віддарунком буде, якщо допоможете мені зробити мандрівку в дитинство. У юному віці, захворівши на віспу, я осліп і відтоді живу уявою своєї приземкуватої хатини, покритої солом'яною стріхою. Допоможіть на схилі літ відчути на доторк дитинство...»
Спорядили настил, підсадили повитого літами чоловіка і затихли в очікуванні. Він з якимсь боязким трепетом доторкнувся стріхи, довго обласкував долонями солом'яні цурупалки, наче пестив малу дитину. Натомість повернувся до людей, мовив слізно: «Спасибі вам, доро­генькі мої, за живу мандрівку в далекий світ дитинства. Уклінно дякую вам!»Повернення до дитинства ще не означає тужити за старим — у даному випадкові ми вкладаємо в це понят­тя глибший зміст: причетність до землі, де народився, кращих родових традицій, синівського обов'язку.Де б не проживала людина, куди б не закинула її до­ля, але отой «солодкий та коханий дим» рідного краю має завжди бути присутнім, предметно відчутним на до­тик незгаслої пам'яті з Берега Дитинства. І хоч-не-хоч, а таки ще раз доведеться процитувати Максима Рильського, який писав: «Гребінчине «ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь», треба раз у раз пам'ятати, розуміючи під домівкою і рідний край, і рідну мову, і берізку біля рідної хати, і те оточення, серед якого ти зріс, тих людей, які помогли тобі стати на ноги і навчили тебе добра...» (В. Скуратівський.)