Відомо що у дворянських родинах за поганий тон вважалося одружуватися з людиною нижнього соціального прошарку. Нині ми спостерігаєм подібну картину
10-11 класс
|
батьки молодих людей із заможних родин а ж ніяк не хочуть чути про одруження своєї доньки з хлопцем із незаможної родини...Виходить у стосунках кохання не головне
Та ні, не виходить. У сімейних стосунках все ж головне - кохання. Якщо нема його - то маємо шлюб з розрахунку. Звичайно, що й такий варіант узаконених шлюбних стосунків існує. Тільки він з самого початку вважається наче комерційною угодою між двома сторонами, в яких кожна знає, що її не люблять. Однак мова у поставленій темі йде начебто про те, що як мінімум одна з сторін вірить у справжність почуття, у те, що її люблять. Я не знаю, якими ворогами мають бути батьки власній дитині, щоб зобов"язати оте дитя своє рідненьке іти на брехню, щоб жило воно потім у нещирості. І нещасливе. Хіба що дуже глупі батьки, яким повезло, що дитина їхня теж дуже глупа, і найшла собі такого ж глупого обранця. Тоді всі будуть щасливі.
Хоча це вже зовсім інша казка
Другие вопросы из категории
цього витікає, придавати значення, слідуюча пара, виключати ток, протилежна сторона вулиці, листок бумаги, любиме заняття, кидатися у вічі, працювати круглодобово, мраморний підвіконник, надоїдати сестрі, небезпечні качелі, кататися на коньках, іменно в цей день.
Читайте также
батьки молодих людей із заможних родин аж ніяк не хочуть чути про одруження своєї доньки з хлопцем із незаможної родини . Воходить у стосунках кохання не головне?
батьки молодих людей із заможних родин аж ніяк не хочуть чути про одруження своєї доньки з хлопцем із незаможньої родини. Виходить у стосунках кохання не головне?
природо, не крийся, що ти в тузі за літом, у тузі.
В) Ой не крийся, природо не крийся, що ти в тузі за літом, у тузі.
Г) Ой не крийся природо, не крийся, що, ти, в тузі за літом, у тузі.
переступив поріг бабусиної кімнати. На підвіконні затишно буркотіло радіо. Бабусі й не видно було за ковдрами, подушками. Коли вона й не спить, однаково лежить із заплющеними очима, піднімається дуже рідко. Лице акуратне, дрібненьке, схоже на квіточку.
Роман підступив до столу з гарною, святково-легенькою скатеркою. На столі пишалась дешева, темно-синього скла ваза, лежав псалтир, якісь ліки. Стояла прикрита рушником ікона. Роман узяв її, задерев’яніло засунув за полу і, не глянувши на стару з її подушками, рвучко направився геть.
Увечері Роман відніс ікону Павлуші Ханенку. Отому, що в Канаду до родичів виїхав, як тільки стало відомо, що вже можна і нічого за це не буде. А тепер от погостювати приїхав. Каже, що в тамтешніх українців така туга за батьківщиною, що мати який сувенір з рідної України – їм за велике щастя. Хоч рушник вишиваний. Хоч ікону. І гроші вони за це ладні заплатити…
Роздивившись принесену Романом ікону, «канадець» Ханенко поклав її на стіл.
- Чи ти мене хочеш одурити, чи хто тебе кинув? – верескнув він. – Дивись.
Ханенко поклав бабусину святиню на стіл, піддів ікону зі зворотного боку ножичком, і на темному дереві забілів папірець із рівними рядками друкованих літер. «…під впливом інженери… згідно з якими архітектурний стиль… »
- Хтось узяв рівненьку дощечку, - пояснював Ханенко, - наклеїв репродукцію з журналу, а потім лаком покрив. Вийшло непогано, - хмикнув, - але на продаж не йде. Тобто, - поправився, - на сувенір не згодиться.
Коли увечері повернувся брат Антон, Роман підійшов до нього:
- Ікону давно продав?
Антон вперся поглядом у темні очі Романа.
- Давно. З рік тому, у місті.
- Нікому не скажу. Половину грошей мені оддаси, - мовив похолоділим голосом Роман і пішов до хати.
- Розказуй хоч всьому кутку, хоч на все село кричи, - насмішкувато крикнув йому в спину Антон. – Грошей тих давно немає. Гроші ті на випускний вечір пішли.
Брати встали один проти одного напружені, як покручі. Якось дивно покликала до хати мати. Бабуся напівсиділа в ліжку. Крилом голубки виглядало з-під хустинки срібне пасмо. Поруч згорбився на стільці батько. Хлопці виструнчились, між ними стала смутна мати з вологим блиском в очах.
- Діти… мої… мабуть… до ранку не доживу… - з натугою вилітали з побілілих уст слова. – Довго я… ходила… по цій землі… Живіть і ви… довго… Ікону бережіть… І вона… вас… оберігатиме…