Хто працює так, як мокрий горить????????????????????

4.Багатство.

4.Сердитий.

5.Гора

спасибо большое:3

друкарень, не мали можливості говорити про себе правду. Моральної ж кривди не знає тільки той народ, який може та вміє пізнавати себе сам, сам осягати власну історію, плекати власну культуру. Коли ж його історію тлумачить йому загарбник, то, ясна річ, що тлумачитиме її за власним розумінням та баченням, на користь собі.

Істина, здавалося б, абеткова, і ми пережили її силу на своїй, як то кажуть, шкурі.

Мабуть, через це в українській свідомості витворилося кілька світоглядних деформацій. Одні з нас беззастережно приймали імперські схеми й тлумачення нашої історії і на цій основі навчалися самі, навчали своїх дітей, онуків і правнуків. Так з’явилися люди байдужі, а то й ворожі до національних цінностей. Інші з нас бачили свою історію гіпертрофовано, вірили ненауковим міфам та легендам, вбачали в своїй землі ледве не пуп земний. Це хвороблива реакція на гніт і примусове приниження національного "я”.

Проте працею сотень самовідданих подвижників ми все-таки пізнавали себе, вивчали й осмислювали.

І справді, яке величезне багатство становлять наші фольклор та етнографія! Як уперто писалися впродовж віків наші літописи! І все для того, щоб не згасала історична пам’ять у народу. За тими скромними літописцями прийшли фахівці історики, які все-таки написали історію нашої землі.

Яку багатоманітні й багатовікову мали ми літературу, котру ще також нам вивчати й пізнавати! Яку своєрідну музику, театр, архітектуру, образотворче мистецтво! Все це – складники великої нашої, спільно твореної книги українознавства.

Саме тому необхідною стає українознавство як наука й шкільний предмет. Пора пізнавати себе не приховано, а відверто й з гідністю.

Предмет "українознавство” не має служити для вивищення нашої національної пихи, коли власний народ ставиться над інші. Та пиха й не властива нам, бо доля наша – не напад і не загарбання чужих земель, не поневолення сусідів. Доля наша – оборона й боротьба за самозбереження. Тому й українознавство для нас – це пізнання своїх коренів та свого внутрішнього "я”.

Українознавство – це пояснення того, чому ми такі, які є сьогодні.

кучерявих верболозах, що подеку­ди припадали до води, купаючи в Пслі свої зелені чуби. А далі вигрівались піщані висипи, немов вибілені сонцем полотна, на яких подекуди виднілися підбіл і зелена рута. Зелений острів. Так здавна люди звали мальовниче урочи­ще в межиріччі Псла і Хортиці, омите з трьох боків голубою течією. Коли ж навесні вся ця оболонь заливалася повінню, тоді вона була схожа на своєрідне море, в якому купалися дере­ва, неначе зелені вітрила шаланд.Усі довколишні луки залиті водою, і тільки в середині травня ріки увіходили в свої береги. Та й тоді, щоб потрапити сюди, треба було переплисти на човні або перейти вбрід кілька рукавів і старих річищ. Тихе чарівне місце. Трохи далі від Псла над розплесканими озерцями й затоками росли тополі, осичина, вільхи, берези й дуби. Де-не-де темною стіною здіймалися зарості вільшини, а на ній плівся білястий хміль і розливав довкіл ніжні пахощі. І докоряв собі Береговець, що малював іноді казна-що, вига­дував неіснуюче. Або ще й гірше: крутився в щоденній суєті суєт, марнував час... І, може, від того не знав радоста й щастя творчості. БУДУ ДУЖЕ ВДЯЧНА!!! 2-4 АБЗАЦІВ БУДЕ ДОСТАТНЬО... НАПЕРЕД ДЯКУЮ!!!

кучерявих верболозах, що подекуди припадали до води, купаючи у Пслі свої зелені чуби. А далі вигрівалися піщані висипи, немов вибілені сонцем полотна, на яких подекуди виднілися підбіл і зелена рута. Зелений острів. Так здавна люди звали мальовниче урочище в межи­річчі Псла і Хортиці, омите з трьох боків голубою течією. Коли ж на­весні вся ця оболонь заливалася повінню, тоді вона була схожа на своє­рідне море, у якому купалися дерева, неначе зелені вітрила шаланд. Усі довколишні луки залиті водою, і тільки в середині травня ріки входили у свої береги. Та й тоді, щоб потрапити сюди, треба було переплисти на човні або перейти вбрід кілька рукавів і старих річищ. Тихе чарівне місце. Трохи далі від Псла над розплесканими озерця­ми й затоками росли тополі, осичина, вільхи, берези й дуби. Де-не-де темною стіною здіймалися зарості вільшини, а на ній плівся білястий хміль із золотими китичками і розливав довкола ніжні пахощі. І докоряв собі Береговець, що малював іноді казна-що, вигадував не­існуюче. Або ще й гірше: крутився в щоденній суєті суєт, марнував час... І, може, від того не знав радості й щастя творчості (За І. Цюпою)."

що подекуди припадали до води, купаючи у Пслі свої зелені чуби. А далі вигрівалися піщані висипи, немов вибілені сонцем полотна, на яких подекуди виднілися підбіл і зелена рута.

Зелений острів. Так здавна люди звали мальовниче урочище в межи-річчі Псла і Хортиці, омите з трьох боків голубою течією. Коли ж навесні вся ця оболонь заливалася повінню, тоді вона була схожа на своєрідне море, у якому купалися дерева, неначе зелені вітрила шаланд. Усі довколишні луки залиті водою, і тільки в середині травня ріки входили у свої береги. Та й тоді, щоб потрапити сюди, треба було переплисти на човні або перейти вбрід кілька рукавів і старих річищ.

Тихе чарівне місце. Трохи далі від Псла над розплесканими озерцями й затоками росли тополі, осичина, вільхи, берези й дуби. Де-не-де темною стіною здіймалися зарості вільшини, а на ній плівся білястий хміль із золотими китичками і розливав довкола ніжні пахощі.

І докоряв собі Береговець, що малював іноді казна-що, вигадував неіснуюче. Або ще й гірше: крутився в щоденній суєті суєт, марнував час... І, може, від того не знав радості й щастя творчості