Чому спорт об'єднує людей
5-9 класс
|
Спорт має дивовижні властивості. Він об’єднує людей, знайомить їх між собою, спорт зміцнює здоров’я, характер і навіть розумові здібності людей, які ним займаються, розвиває в них такі навички як швидкість, спритність, реакція, координація, витривалість, терпіння і сила. Спорт робить людей більш стійкими до негативних факторів зовнішнього середовища. Він часто приносить людям масу позитивних емоцій. Наприклад, при перемозі улюбленої команди або при досягненні людиною якогось результату в ньому. А яку роль у вашому житті відіграє спорт? Є люди, які вважають його нераціональною витратою часу, інші люди не бачать свого життя без спорту , і їх, на велике щастя, більше ніж перших. Причому кожен з них може мати різне ставлення до спорту: хтось вважає за краще дивитися його по телевізору, хтось віддає перевагу просто займатися яким-небудь видом спорту або загально-фізичною підготовкою, ну а для когось спорт – це засіб існування. Серед останніх можуть бути діючі спортсмени, тренери, лікарі, директори різних спортивних товариств, піклувальники спорту та ін. І кожен з них вносить свій внесок у розвиток спорту на нашій планеті. Хотілося б зазначити, що найбільш для людини корисним, так як і для суспільства є саме заняття спортом. І багато в чому це зумовлено тим, що люди, не дивлячись на успіхи в науці, деградують самі по собі, звичайно, при цьому в певних якостях воно ростуть. Люди намагаються спростити собі життя. У зв’язку з розвитком техніки фізична праця для людини перестає мати значення. Люди в порівнянні зі своїми далекими предками стають більш немічними і тут ще до всього іншого на них дуже погано можуть впливати такі спокуси, як алкоголь, тютюн і наркотики. І вкрай не бажано піддаватися цим спокусам. І в цьому чудову роль для людини може відіграти заняття спортом, тому що він прямо протилежний цим злим факторам і спокійно може служити альтернативою, яка не дасть людині стати алкоголіком, курцем і наркоманом.
Другие вопросы из категории
Читайте также
Мова об*єднує людей у національну спільноту.
Будь ласочка, мені на завтра потрібно:)
друкарень, не мали можливості говорити про себе правду. Моральної ж кривди не знає тільки той народ, який може та вміє пізнавати себе сам, сам осягати власну історію, плекати власну культуру. Коли ж його історію тлумачить йому загарбник, то, ясна річ, що тлумачитиме її за власним розумінням та баченням, на користь собі.
Істина, здавалося б, абеткова, і ми пережили її силу на своїй, як то кажуть, шкурі.
Мабуть, через це в українській свідомості витворилося кілька світоглядних деформацій. Одні з нас беззастережно приймали імперські схеми й тлумачення нашої історії і на цій основі навчалися самі, навчали своїх дітей, онуків і правнуків. Так з’явилися люди байдужі, а то й ворожі до національних цінностей. Інші з нас бачили свою історію гіпертрофовано, вірили ненауковим міфам та легендам, вбачали в своїй землі ледве не пуп земний. Це хвороблива реакція на гніт і примусове приниження національного "я”.
Проте працею сотень самовідданих подвижників ми все-таки пізнавали себе, вивчали й осмислювали.
І справді, яке величезне багатство становлять наші фольклор та етнографія! Як уперто писалися впродовж віків наші літописи! І все для того, щоб не згасала історична пам’ять у народу. За тими скромними літописцями прийшли фахівці історики, які все-таки написали історію нашої землі.
Яку багатоманітні й багатовікову мали ми літературу, котру ще також нам вивчати й пізнавати! Яку своєрідну музику, театр, архітектуру, образотворче мистецтво! Все це – складники великої нашої, спільно твореної книги українознавства.
Саме тому необхідною стає українознавство як наука й шкільний предмет. Пора пізнавати себе не приховано, а відверто й з гідністю.
Предмет "українознавство” не має служити для вивищення нашої національної пихи, коли власний народ ставиться над інші. Та пиха й не властива нам, бо доля наша – не напад і не загарбання чужих земель, не поневолення сусідів. Доля наша – оборона й боротьба за самозбереження. Тому й українознавство для нас – це пізнання своїх коренів та свого внутрішнього "я”.
Українознавство – це пояснення того, чому ми такі, які є сьогодні.
А. Для полегшення вимови слів, та подовження звука.----?
Б. У слові корінь закінчується на –н- перед суфіксом –н-, -ниц(я).
В. У подібних словах суфікса –н- немає, тому подвоєння тут не повинно бути.
27. Знайдіть ім’я в якому ставиться апостроф.
А. Ул...яна.
Б. Тет...яна
В. Кас...ян
Г. Лук...ян----
28. Знайдіть речення з особовим займенником.
А. Хто людей питає, той розум має.
Б. Цієї хвилини хтось гучно постукав у двері.
В. Я ще й про тебе не сказав, в ожиновій долині, край села.---
29. Знайдіть речення з дієприкметниковим зворотом.
А. Тарас Іванович глянув на величезну рекламу вивішену на кінотеатрі ї одразу впізнав сина.
Б. Ми тихо стояли, дивлячись як ясно на темному морі незлічені світла сіяли.---?
В. Збуджена уява малювала перед ним недавно баченні і пережиті картини.
30. Чому у реченні не
У кожного, як стверджує одна романтична сага, є два береги — од якого людина одпливає і до якого мав неодмінно причалити. На цій довгій дорозі зустрічається чимало інших, не менш значних. Серед таких — берег надії, берег юності, берег любові...
І все ж, хоч би де зупинялася людина, на цих почасти нетривких і мінливих берегах — пристанищах, чи, як їх іще назвав відомий поет, «білих островах», їй неодмінно світитиме далеким вогником, оповитим щемним і невситливим спогадом, отой найперший — Берег Дитинства.
Знати свій берег, любити його, не вивітрювати з пам'яті, пронести його через усе життя, невсипуще тягтися до нього, жити ним — що є святіше й дорожче?! Людина без Берега Дитинства стає забудькуватою, безпринципною, може переродитися, стати безбатченком.
Один з найвідоміших українських кобзарів Єгор Мовчан, котрого Максим Рильський образно назвав пісенним Гомером сучасності і з яким підтримував найтісніші зв'язки, на схилі літ надумав одвідати могилу Тараса Шевченка. То була його остання мандрівка.
Дорогою до Канева Єгор Мовчан і його колеги зробили зупинку в одному з сіл Київщини. До оселі, де перепочивали мандрівники, зібралося багато людей, щоб послухати віртуозну гру дзвінкоголосого кобзаря. Коли ж, нарешті, надійшов час знову вирушати в дорогу, гостинні селяни поцікавилися: чим би могли вони віддячити щедрому співакові?
Єгор Хомич, трохи подумавши, мовив: «Найкращим віддарунком буде, якщо допоможете мені зробити мандрівку в дитинство. У юному віці, захворівши на віспу, я осліп і відтоді живу уявою своєї приземкуватої хатини, покритої солом'яною стріхою. Допоможіть на схилі літ відчути на доторк дитинство...»
Спорядили настил, підсадили повитого літами чоловіка і затихли в очікуванні. Він з якимсь боязким трепетом доторкнувся стріхи, довго обласкував долонями солом'яні цурупалки, наче пестив малу дитину. Натомість повернувся до людей, мовив слізно: «Спасибі вам, дорогенькі мої, за живу мандрівку в далекий світ дитинства. Уклінно дякую вам!»Повернення до дитинства ще не означає тужити за старим — у даному випадкові ми вкладаємо в це поняття глибший зміст: причетність до землі, де народився, кращих родових традицій, синівського обов'язку.Де б не проживала людина, куди б не закинула її доля, але отой «солодкий та коханий дим» рідного краю має завжди бути присутнім, предметно відчутним на дотик незгаслої пам'яті з Берега Дитинства. І хоч-не-хоч, а таки ще раз доведеться процитувати Максима Рильського, який писав: «Гребінчине «ви, братця, все-таки домівки не цурайтесь», треба раз у раз пам'ятати, розуміючи під домівкою і рідний край, і рідну мову, і берізку біля рідної хати, і те оточення, серед якого ти зріс, тих людей, які помогли тобі стати на ноги і навчили тебе добра...» (В. Скуратівський.)