дописати твір Одного разу ми з мамою (татом, бабусею, дідусем) йшли парком. На лавочках сиділи молоді мами, гойдаючи колиски; заклопотані подіями у світі
5-9 класс
|
чоловіки читали газети; грали в шахи пенсіонери; бавилися з онуками бабусі. Я вдивлявся(вдивлялася) в їхні обличчя, намагаючись угадати, які вони, ці люди, про що думають, ким працюють чи працювали. Раптом мій погляд зупинився на сивій жінці, яка сиділа задумливо й самотньо.
- А ти знаєш, це незвичайна жінка, - сказала мама (тато, бабуся, дідусь).
Нагадує мені одну людину,невже це вона - здивувалася вона
Ця жінка врятувала моєму брату життя,вона відтолкнула мого брата,і сама пригнула під машину.Невже це вона.Як я їй вдячна,ми не бачилися майже 30 років,пішли привітаємося
І вони підішли до неї,і моя мама спитала
- Невже це ти,настю,памьятаеш мене?-Сказала вона і зьявилися деякі сльозинки в її глазах.
-Так памьятаю,скільки часу прошло,а ти не змінилася,а я вже така стара-Сказала вона,і відчувалося,що вона дуже засмучена
-щО ТАКЕ,що трапилося в тебе,ти маєм поганий вигляд
-Що сказати,в мені знайшли хворобу невиліковну,ще й мій син вмер,що тут казать
-ОГО,бідненька,а памьятаєте як ви врятували життя моєму брату
-Звісно памьятаю,твій брат був доброю людиною
-Да а щас він працює в банке,деректор банка,може він вам чимось допоможе
-Ні не треба,мені вже нічим вже не допомогти
Але вона всеодно позвонила йому,і на диво,цю хворобу вилікували.Бо брат не забуде,як ця жінка врятувала йому життя,Що сказати,її доля не з простих,не вернути сина так хворобу вилікувати,але біль в сердці ніколи не погасне
...Ось така непересічна доля цієї жінки. І мені подумалось, що за звичайною зовнішністю може ховатися людина великої волі й мужності.
Другие вопросы из категории
Читайте также
пощастило.
3)Як я порадував (порадувала) маму (тата,сестру,дідуся,бабусю).
4)Лісова пригода.
5)Випадок на річці.
6)Коли я був маленьким(була маленькою).....
7)Одна моя витівка.
допоможе в скрутну хвилину,зможе порадіти і посумувати разом з вами. На мою думку справжнім другом має називатися тільки та людина яка пройшла з вами випробування життя,тобто допогала вам в ту хвилину коли ви потребували допомоги,або раділи разом з вами за вас ,а не заздрили і говрили , а чому в мене такого нема ,а в мене є чи посумувати ,а не сміятися з вас.От наприклад я колись бачив ,що моєму другу купили новий телефон,а інший його друг замість того ,щоб за нього порадіти говорив: -Чому замість того ,щоб в мене такий телофон був так він у тебе.На мою думку цей вчинок неправильний тому,що потрібно радіти за ваших друзів.А також справжній друг повинен тільки оберігати свого друга а,не ображати .І ось спостереження з мого житя: Одного разу ми грали в футбол і ми програли,і один з нашої команди напав на свого друга ,а він також був у нашій команді і пропустив останій гол .Нпа мою думку він повинен був сказати ,або навчити його ловити правильно. Ось таким на мою думку має бути справжній друг
Берізка. Дуб виріс міцним і могутнім, з північного боку схилу до річки, а біла Берізка виросла ніжною і стрункою, майже біля самої води.
Щороку Дуб з нетерпінням чекав сезону літніх відпусток, коли приїдуть люди і почнуть свій активний відпочинок. Дубу, звичайно, було не зрозуміло, чому люди так поводяться. Особливо дивним здавалося те, що вдень люди випускали з роту багато диму, в той час як він, могутній дуб, ночами виробляв для них кисень. Але, незважаючи ні на що, він був щасливий створювати для них тінь у спекотний день і впускати жолуді, щоб діти могли ними гратися.
Але одного разу в тому лісі сталося нещастя. Один відпочиваючий чогось випив і, через необережність, забув загасити недопалок від своєї цигарки. І в лісі почалася жахлива пожежа. Диму було стільки, що блакитного неба не було видно зовсім. А спека стояла така страшна, що ніхто з дерев вже й не сподівався вижити.
Добре, що відпочиваючих було багато, і вогонь помітили відразу. Пожежники приїхали швидко і моментом впоралися з такою страшною небезпекою, як пожежа у лісі. Але у багатьох дерев встигла обгоріти кора.
Коли пожежники поїхали і метушня вляглася, Дуб подумав: «Скільки ж часу тепер знадобиться всьому лісу, щоб переробити цей дим в чисте повітря! І скільки згоріло жолудів, з яких вже наступного року могли б вирости молоді дубочки!»
На щастя, до нашого Дуба вогонь не дійшов, і Дуб знову замислився: «Скільки ж часу потрібно Людині, щоб вона прийшла до тверезого способу життя?»
Не знайшовши відповіді, він звернувся до Берізки:
— Послухай, я такий сильний і могутній, а нічого зробити не можу, щоб цього більше не повторилося.
А Берізка йому й відповідає:
— Так робити-то, власне, нічого й не треба. Тому, що людина — це така істота, яка вчиться на своїх помилках. І стільки століть витрачає час на знищення свого здоров'я. А потім розповідає, що тільки дурні вчаться на своїх помилках, вважаючи себе найрозумнішою істотою на планеті. Скажи, яка ж вона після цього Homo Sapiens? Адже дивися, як просто живемо ми, в гармонії з природою, і як вона про нас піклується, якщо їй не заважає людина.
А далі вона розповіла про те, що видно їй зі свого бережка. І як було б добре, якби Людина поводилася по-іншому, якби всі люди жили тверезо...
Автор оповідання: О.А.Видиборець
* * *
Що саме розповіла Берізка Дубу далі, нам поки що не відомо. Пропонуємо Вам самим спробувати про це подумати і написати продовження цієї історії.
Ми віримо, що з Ваших розповідей вийде найкраща казка
друкарень, не мали можливості говорити про себе правду. Моральної ж кривди не знає тільки той народ, який може та вміє пізнавати себе сам, сам осягати власну історію, плекати власну культуру. Коли ж його історію тлумачить йому загарбник, то, ясна річ, що тлумачитиме її за власним розумінням та баченням, на користь собі.
Істина, здавалося б, абеткова, і ми пережили її силу на своїй, як то кажуть, шкурі.
Мабуть, через це в українській свідомості витворилося кілька світоглядних деформацій. Одні з нас беззастережно приймали імперські схеми й тлумачення нашої історії і на цій основі навчалися самі, навчали своїх дітей, онуків і правнуків. Так з’явилися люди байдужі, а то й ворожі до національних цінностей. Інші з нас бачили свою історію гіпертрофовано, вірили ненауковим міфам та легендам, вбачали в своїй землі ледве не пуп земний. Це хвороблива реакція на гніт і примусове приниження національного "я”.
Проте працею сотень самовідданих подвижників ми все-таки пізнавали себе, вивчали й осмислювали.
І справді, яке величезне багатство становлять наші фольклор та етнографія! Як уперто писалися впродовж віків наші літописи! І все для того, щоб не згасала історична пам’ять у народу. За тими скромними літописцями прийшли фахівці історики, які все-таки написали історію нашої землі.
Яку багатоманітні й багатовікову мали ми літературу, котру ще також нам вивчати й пізнавати! Яку своєрідну музику, театр, архітектуру, образотворче мистецтво! Все це – складники великої нашої, спільно твореної книги українознавства.
Саме тому необхідною стає українознавство як наука й шкільний предмет. Пора пізнавати себе не приховано, а відверто й з гідністю.
Предмет "українознавство” не має служити для вивищення нашої національної пихи, коли власний народ ставиться над інші. Та пиха й не властива нам, бо доля наша – не напад і не загарбання чужих земель, не поневолення сусідів. Доля наша – оборона й боротьба за самозбереження. Тому й українознавство для нас – це пізнання своїх коренів та свого внутрішнього "я”.
Українознавство – це пояснення того, чому ми такі, які є сьогодні.