хто не належить Вітчизні той не належить людству

поважає себе , того поважають інші. 3. Хто зневажає рідний край , той серцем немочний каліка . Будь ласка допоможіть . Твори не із інтернету .

розламують руками (М. Стельмах) виконує синтаксичну роль.А Підмета.Б Додатка.В Означення.Г Обставини.3. Підрядна частина стоїть після головної в складнопідрядному реченні.А Хто знання має, той і мур зламає.Б Добре того вчити, хто хоче все знати.В Хто вчиться змолоду, не знає під старість голоду (Нар. творчість).Г Хто п’є зілля джинджури, той забуде дорогу до лікаря (Ф. Мамчур).4. До складнопідрядного з підрядним з’ясувальним належить речення.А Неподалік од татарського броду, де навшпиньки спинався долинковий туманець, окреслилася постать людини.Б Семен рукою розгладив недовірливі зморшки на чолі, хоча й позаздрив спокійним снам батька.В Так дівчині хотілося, щоб ніхто не побачив її.Г Ярослав руками перебирав стебла пшениці, у яку вже ввійшла золотінь (З тв. М. Стельмаха).5. До складнопідрядного з підрядним обставинним мети НЕ належить речення.А На хвилину зупинялися, щоб дати коням відпочити.Б Хлопці держалися разом і, йдучи, розглядалися по сторонах, щоб добре затямити дорогу.В Дозорці дали знак, щоб веслярі рух весел припинили (З тв. А. Чайковського).Г Повільно, обережно ступаю по чорноземові батькового городу, щоб йому боляче не було (О. Аврамчук).

скарб.

3.Хочеш їсти калачі -- не сиди на печі.

4.Українська пісня -- це геніальна поетична біографія українського народу.

5.Хто мови своєї цурається, той сам себе стидається.

6.Чи підтримуєте ви думку М. Рильського Люби природу не як символ

душі своєї,

Люби природу не для себе,

Люби для неї.

7.Музика в моєму житті

8.Хто багато знає, той силу має

9.Україна - моя Батьківщина

10. Не забувай: ти завжди відповідаєш за всіх, кого приручив.

11. Усяка школа славна не числом, а успіхами своїх учнів.

друкарень, не мали можливості говорити про себе правду. Моральної ж кривди не знає тільки той народ, який може та вміє пізнавати себе сам, сам осягати власну історію, плекати власну культуру. Коли ж його історію тлумачить йому загарбник, то, ясна річ, що тлумачитиме її за власним розумінням та баченням, на користь собі.

Істина, здавалося б, абеткова, і ми пережили її силу на своїй, як то кажуть, шкурі.

Мабуть, через це в українській свідомості витворилося кілька світоглядних деформацій. Одні з нас беззастережно приймали імперські схеми й тлумачення нашої історії і на цій основі навчалися самі, навчали своїх дітей, онуків і правнуків. Так з’явилися люди байдужі, а то й ворожі до національних цінностей. Інші з нас бачили свою історію гіпертрофовано, вірили ненауковим міфам та легендам, вбачали в своїй землі ледве не пуп земний. Це хвороблива реакція на гніт і примусове приниження національного "я”.

Проте працею сотень самовідданих подвижників ми все-таки пізнавали себе, вивчали й осмислювали.

І справді, яке величезне багатство становлять наші фольклор та етнографія! Як уперто писалися впродовж віків наші літописи! І все для того, щоб не згасала історична пам’ять у народу. За тими скромними літописцями прийшли фахівці історики, які все-таки написали історію нашої землі.

Яку багатоманітні й багатовікову мали ми літературу, котру ще також нам вивчати й пізнавати! Яку своєрідну музику, театр, архітектуру, образотворче мистецтво! Все це – складники великої нашої, спільно твореної книги українознавства.

Саме тому необхідною стає українознавство як наука й шкільний предмет. Пора пізнавати себе не приховано, а відверто й з гідністю.

Предмет "українознавство” не має служити для вивищення нашої національної пихи, коли власний народ ставиться над інші. Та пиха й не властива нам, бо доля наша – не напад і не загарбання чужих земель, не поневолення сусідів. Доля наша – оборона й боротьба за самозбереження. Тому й українознавство для нас – це пізнання своїх коренів та свого внутрішнього "я”.

Українознавство – це пояснення того, чому ми такі, які є сьогодні.